У першу шлюбну ніч Максим запропонував жити окремо, а Оксана відкрила свій розрахунок

— Старший Ковальчук був хитрий. Синові не довіряв, і підстави мав. Спадщину залишив з умовою одруження: Максим має обзавестися дружиною до 32 років, інакше все дістанеться фонду. Лариса в курсі. Напевно, хоче сама підібрати керовану дівчину й підвести до нього, щоб тримати становище в руках.

Після паузи нотаріус додав:

— Вона таку знайде. Важливо, чи встигнете ви раніше за неї.

На роздуми Оксана відвела рівно добу. Потім передзвонила.

— Я сама.

Рішення не було ні вимушеним, ні відчайдушним. Вона вибрала його холодно й точно, як розраховують концентрацію реагенту перед реакцією. Щоб отримати відповіді, треба було увійти в цей дім; якщо увійти можна було через шлюб, отже, вона вийде заміж. Не Максим її лякав. Вона боялася, що докази зникнуть раніше, ніж потраплять їй до рук.

Розуму Ларисі вистачало: вона мала розуміти, що з набуттям Оксаною прав на акції її власному впливу на заводі настане кінець. А отже, діяти вона стане раніше.

Чотири наступні місяці Оксана бачилася з Максимом двічі на тиждень. Ресторани змінювалися виставками й діловими прийомами. Лариса спостерігала за ними з відкритим задоволенням, певна, що все розвивається за її сценарієм. Про інший, Оксанин, сценарій вона не знала.

Зустрічі принесли несподіванки. Оксана готувалася мати справу з безтурботним марнотратом, звиклим витрачати батькові гроші. Частково Максим відповідав цьому образу, однак слухати вмів і незручні запитання ставив. Рази три за ці місяці його слова змушували її відзначати невідповідність очікуваному.

На одній нудній світській вечері, серед беззмістовної застільної розмови, він раптом неголосно спитав:

— Не думала, навіщо Ларисі цей завод? Грошей їй і так вистачає.

Оксана затримала на ньому погляд трохи довше, ніж зазвичай.

— А в тебе які думки?

— Не знаю. Тільки навряд чи їй потрібні гроші. Схоже, там є щось іще.

Вона промовчала, але слова запам’ятала.

Коли зайшлося про весілля, Оксана одразу запропонувала обійтися без великого святкування.

— Розпишемося й повечеряємо в ресторані. Без зайвої публіки й двохсот гостей.

Максим сперечатися не став, лише кивнув: судячи з усього, багатолюдне весілля його теж не приваблювало. Так вони й зробили. На невеликій вечері Лариса, звісно, з’явилася й увесь вечір трималася з виглядом людини, яка сама поставила виставу, але воліла спостерігати з-за лаштунків.

За весь вечір Оксана почула від неї лише одну фразу, сказану тихо, коли Максим із кимось розмовляв біля бару:

— Сподіваюся, ти усвідомлюєш: у хлопця вітер у голові. Підлаштовуватися доведеться тобі.

— Це я вмію, — так само тихо відповіла Оксана.

Лариса усміхнулася й отримала усмішку у відповідь. Обидві дивилися одна на одну, розуміючи, що цим їхня розмова не закінчиться.

Наступного ранку Максим і далі спав у сусідній кімнаті люкса, а підготовлена Оксаною процедура вже почалася. Рівно о 7:40 нотаріус передав до реєстру акціонерів пакет документів. Усі папери зібрали заздалегідь; укладений напередодні шлюб дозволяв виконати умову, яку Степан Мельник залишив у заповіті.

О 7:52 система зафіксувала зміни. У реєстрі з’явився новий запис: Оксана Вікторівна Ковальчук, уроджена Мельник, вступила в права на 100% акцій АТ «Біомедика». Підставою значилися заповіт Степана Мельника й зареєстрований напередодні шлюб.

З юридичного боку все було бездоганно. Підготовка почалася не після весілля: необхідні документи зібрали ще за три місяці до нього, щойно стало зрозуміло, що Максим погодиться на шлюб. Уранці лишалося тільки подати готовий пакет і дочекатися, коли реєстр внесе зміни.

Оксана вимкнула телефон, вмилася, вдяглася й спустилася снідати.

Максим з’явився близько дев’ятої, сів навпроти й замовив каву. Потім за ранковою звичкою, як робив щодня, розкрив ноутбук. Його погляд зупинився на екрані. Кілька секунд Максим не ворушився й нічого не говорив. Лише потім повільно підвів голову й подивився на Оксану.

— Що це?

Вона мастила тост маслом.

— Ти про що?

— Твоє ім’я в реєстрі. Акції «Біомедики».

— Отримала спадщину. У батьковому заповіті теж була умова про шлюб. Учора ми розписалися, вранці нотаріус надіслав папери.

Максим дивився так, ніби підлога раптом поїхала в нього з-під ніг.

— До весілля ти вже знала?

— Звісно. Це спадщина мого батька, Максиме. Я дізналася про неї, коли прочитала заповіт.

— Отже, наш шлюб ти використала, щоб…

— Отримати належне мені за законом, — спокійно закінчила Оксана, не вибачаючись. — Рівно так само, як ти. У кожного була своя мета, обидва її досягли. У цьому ж і полягала домовленість?…