У першу шлюбну ніч Максим запропонував жити окремо, а Оксана відкрила свій розрахунок

Закривши листа, вона погасила світло й лягла. Страху не було, тріумфу теж. Лише зосереджена внутрішня тиша людини, яка пройшла довгу дорогу й нарешті зробила один із вирішальних кроків.

П’ять років.

Саме стільки Оксана йшла до цього моменту.

Їй було 22, коли загинули батьки. Тоді вона жила в університетському гуртожитку в столиці, готувала диплом з органічної хімії й щонеділі ввечері телефонувала батькові в інше місто. Степан Мельник, спокійний, трохи неуважний, звиклий перепитувати двічі, в їхній останній розмові знову розповідав про завод.

Про «Біомедику» він говорив завжди. Невелике підприємство випускало дженерики — доступні аналоги дорогих ліків — і було його дітищем. Степан пишався не розмірами виробництва: важливіше було, що його препарати могли купувати небагаті, звичайні люди. Між іншим він згадав, що з’явився великий можливий партнер. Наполегливо пропонував злиття, але дістав відмову.

— Ми маленькі, зате працюємо чисто. Перетворювати завод на чийсь цех я не збираюся.

За три тижні не стало ні батька, ні матері. На гірській дорозі в дощ їхній автомобіль з’їхав із траси й упав у річку. Тіла знайшли; у справі провели експертизу гальмівної системи, після чого закрили її, вказавши втрату керування на мокрому покритті.

Спочатку Оксана не встигала усвідомити того, що сталося. Одразу треба було займатися похороном, розбирати документи й заповіт, відповідати на неминучі запитання. Щойно закінчувалася одна справа, виникала наступна. Приходили незнайомі люди: хтось приносив співчуття, хтось з’являвся з портфелем, а дехто поєднував одне з іншим. Усе це навалилося разом і не лишало їй часу зупинитися.

Коли низка невідкладних справ закінчилася, лишилася порожнеча. Згодом її місце посіла робота, але пояснення загибелі батьків так і не стало для Оксани переконливим.

Однак пояснення аварії від самого початку не давало їй спокою. Батько 20 років їздив тією дорогою, пам’ятав усі повороти. За кермом не розмовляв, швидкості не перевищував, водив обережно й за все життя не отримав жодного штрафу. Машина була порівняно новою, за місяць до поїздки пройшла обслуговування. Пізніше Оксана перевірила метеоархіви: дощ того дня був несильний.

Через два місяці відкрили заповіт. Літній, ґрунтовний нотаріус Григорій Петрович Савчук, який уже 20 років вів справи родини Мельників, зачитав його Оксані без сторонніх. Єдиній дитині Степан залишав завод з усіма активами, але повноправною спадкоємицею донька ставала лише після заміжжя. До того часу керувати мав рада директорів.

Саме в цій раді за останні три роки більшість голосів якимось чином опинилася в одного акціонера — Лариси Степанівни Ковальчук.

— Звідки вона там узялася? — спитала Оксана.

Григорій Петрович подивився поверх окулярів.

— Через підставних осіб потроху викуповувала частки міноритаріїв. По одній, непомітно, поки ніхто не схаменувся. — Він помовчав. — За формою причепитися ні до чого. А от якщо придивитися…

— Я придивлюся.

Від того дня в Оксани почалася інша робота. До лабораторії вона, як і раніше, ходила справно: маленька незалежна фірма, що перевіряла якість препаратів, давала їй те, чого не дав би кабінет із табличкою, — анонімність. Скромну молоду співробітницю, хіміка Оксану Мельник, у фармацевтичному світі не пов’язували з «Біомедикою». Лариса теж не пов’язувала. Принаймні спочатку Оксана так вважала.

Уперше вона публічно представила завод на благодійному вечорі. Такі заходи дозволяли без особливих зусиль відчути причетність до важливої справи: простора зала, представники фармацевтичної галузі, дорогі костюми, келихи. Оксана прийшла з розрахунком побачити реакцію.

Лариса підійшла сама. Висока, бездоганно вдягнена, вона вміла зображати добросердність, водночас дивлячись на співрозмовника згори вниз. У свої 54 виглядала молодшою й явно віддавала собі в цьому звіт.

— Оксаночко, як добре, що ви нарешті з нами! Завод стільки часу чекав на справжню господиню.

Слово «справжню» вона виділила майже непомітно, ніби нагадуючи: досі господині не було.

— Дякую, — спокійно відгукнулася Оксана.

— Я хочу вас познайомити, — Лариса плавно повернулася. — Максим, син мого покійного чоловіка. Прекрасний молодий чоловік. Максиме, перед тобою Оксана, спадкоємиця «Біомедики».

Він стояв осторонь із келихом і виглядав так, ніби його привели сюди з певною метою, не потрудившись пояснити якою. Вони обмінялися кивками й одразу одне одному не сподобалися; це було очевидно обом. Проте розмова розтяглася на весь вечір: цього домагалася Оксана.

Вона вже знала те, що для Максима поки лишалося невідомим, — знала, яку умову його батько включив до заповіту. Григорій Петрович з’ясував це старими, перевіреними каналами, що склалися за 30 років практики, і зателефонував їй…