У родині чоловіка вечеряли без мене щовечора, аж поки одного разу я не повернулася додому раніше, ніж зазвичай

Після тієї розмови Галина Петрівна більше не просила грошей напряму. Натомість змінила тактику. Вона почала демонстративно економити. На столі замість риби й м’яса з’явилися тушкована капуста, гречка, варена картопля, сир, пісні супи. Ірина бурчала, кривилася, зазирала в холодильник і голосно питала:

— Мамо, а нормальна їжа буде?

Галина Петрівна у відповідь кидала:

— Нормальна їжа грошей коштує. Хочеш креветок — купи сама.

Ірина спочатку не вірила, що мати говорить серйозно. Потім ображалася, дулася, скаржилася братові. Але Дмитро в ці дні був незвично тихий. Після розмови зі Світланою він ніби втратив звичну впевненість. Він кілька разів намагався примирливо заговорити з дружиною, але вона не давала розмові розчинитися в порожніх обіцянках.

— Світ, ну що ми тепер, як чужі?

— Ми й раніше були як чужі, Дімо. Просто раніше я одна робила вигляд, що це родина.

— Я ж сказав, що поговорю з мамою.

— Поговорити замало. Я дивитимуся на дії.

— Ти мені зовсім не віриш?

— Зараз ні.

Ці два слова вдарили по Дмитрові сильніше, ніж крик. Він замовкав, відходив, потім знову намагався поводитися турботливо. То пропонував підвезти її до роботи, хоча раніше ніколи не пропонував. То питав, о котрій вона повернеться. То ввечері ставив на стіл чашку чаю, коли Світлана заходила в кімнату. Але в усіх цих спробах було щось незграбне, запізніле. Наче людина, яка не вміла грати на інструменті, раптом сіла за піаніно й натискала клавіші навмання.

Світлана не знущалася з нього, не відштовхувала грубо. Але й не танула. Вона була ввічливою, рівною, відстороненою. І Дмитро вперше відчув, як це — тягнутися до людини й не отримувати у відповідь колишнього тепла.

Тим часом навчання наближалося. Світлана підтвердила участь менеджерці. Документи оформили швидко: відрядження, проживання, програма занять, дорога. Коли вона принесла додому роздруківку з датами, Галина Петрівна подивилася на аркуш так, ніби це була повістка до суду.

— Пів місяця? — перепитала вона. — В іншому місті?

— Так.

— А дім?

Світлана підвела очі.

— А що дім?

— Ну як що? У нас тут побут. Чоловік. Родина.

— У цьому домі четверо дорослих людей, окрім мене. Думаю, впораєтеся.

Галина Петрівна важко зітхнула.

— Зараз усі жінки кар’єру будують. А дім потім хто триматиме?

— Той, хто в цьому домі живе, — спокійно сказала Світлана.

Ірина фиркнула з вітальні:

— Прям бізнеследі знайшлася.

Світлана навіть не обернулася.

— Краще бути бізнеследі, ніж дорослою дівчинкою, яка у двадцять п’ять просить у мами на сукню.

Ірина схопилася з дивана.

— Мамо, ти чула?

— Чула, — втомлено сказала Галина Петрівна. — Іди до себе, Іро.

Ірина не чекала, що мати не кинеться її захищати. Вона ображено грюкнула дверима. Галина Петрівна мовчки відвернулася до плити. Світлана помітила: дім і справді почав змінюватися. Не тому, що його мешканці раптом стали добрими, а тому, що звична система дала тріщину. З неї вийняли одну деталь — покірну Світлану, її гроші, її мовчання, її готовність усе проковтнути. І весь механізм почав скрипіти.

Увечері напередодні від’їзду Світлана збирала валізу. Вона акуратно складала сорочки, білизну, косметичку, блокнот для занять. На дно поклала маленький мішечок із батьковим ланцюжком. Дмитро сидів на ліжку й спостерігав. То зчіплював руки, то розтискав, то розтуляв рота, ніби хотів щось сказати, і знову мовчав.

— Справді на пів місяця? — нарешті спитав він.

— Справді.

— Коли повернешся?

— П’ятнадцятого.

Він кивнув, але за хвилину раптом підвівся.

— Світ, у тебе хтось з’явився?

Вона завмерла з сукнею в руках.

— Що?

— Я питаю, у тебе хтось з’явився? — голос Дмитра став гучнішим. — Бо я не розумію, що з тобою відбувається. Грошей не даєш, удома майже не їси, до мами їздиш, тепер їдеш на два тижні. Ти давно хотіла втекти?

Світлана повільно поклала сукню у валізу й повернулася до нього. У цю мить вона відчула вже не біль, а втомлену зневагу. Коли жінку, яку три роки не чули, нарешті починає говорити, її звинувачують не в болю, а в зраді. Так простіше. Так не треба визнавати свою провину.

— Дмитре, — сказала Світлана дуже тихо, — знаєш, що в усьому цьому найстрашніше?

— Що?

— Те, що ти навіть зараз думаєш не про те, чому я так змінилася. Ти думаєш, кому мене можна приписати. Якомусь чоловікові. Ніби без чужого мужика в жінки не може з’явитися самоповага.

Дмитро зблід.

— Я не це мав на увазі.

— Саме це. Я перестала бути зручною — значить, у мене хтось з’явився. Я перестала давати гроші — значить, мене хтось налаштував. Я поїхала на навчання — значить, тікаю. Дімо, тобі легше вигадати зраду, ніж визнати, що ви три роки ламали мене своєю байдужістю.

Він різко махнув рукою.

— Та що ми такого зробили? Жила в домі, їла, ніхто тебе на вулицю не виганяв!

Світлана коротко засміялася. Сміх вийшов гірким.

— Жила. Їла. Як точно ти сказав. Тільки в шлюбі я хотіла бути не квартиранткою й не прислугою. Я хотіла бути дружиною.

— То чого ти хочеш? — зірвався Дмитро. — Розлучення? Давай розлучимося, якщо тобі все так погано!

Кімната ніби завмерла. Дмитро сказав це згаряча, як погрозу, як спосіб налякати. Раніше Світлана злякалася б. Почала б виправдовуватися, плакати, просити не рубати з плеча. Але тепер вона просто подивилася на нього й спокійно сказала:

— Добре. Повернуся з навчання — і подамо заяву…