У родині чоловіка вечеряли без мене щовечора, аж поки одного разу я не повернулася додому раніше, ніж зазвичай

Наступний тиждень минув так, ніби в квартирі раптом зіпсувалася погода. Ніхто голосно не сварився, ніхто не влаштовував відкритих сцен, але повітря стало важким, липким, напруженим. Галина Петрівна рухалася домом із ображеним виглядом, грюкала дверцятами шафок, надто голосно ставила каструлі на плиту й щоразу, проходячи повз Світлану, підтискала губи.

Світлана більше не вечеряла вдома. Після роботи вона майже щодня заїжджала до мами: інколи на повноцінну вечерю, інколи просто на чай із бутербродом чи тарілку супу. Анна Вікторівна не ставила зайвих запитань, але щоразу ставила перед донькою гаряче. Не залишки. Не «подивися в каструлі». А саме тарілку, приготовлену для неї.

Додому Світлана поверталася сита й спокійна. І це дратувало всіх сильніше, ніж якби вона плакала, скаржилася й просила уваги. Раніше вона заходила в квартиру втомлена, голодна, залежна від того, що їй залишать. Тепер вона поверталася вже не потребуючи. Її мовчання стало твердішим за будь-який крик.

На третій день Галина Петрівна все-таки не витримала. Світлана якраз зайшла на кухню, щоб налити води. Свекруха стояла біля столу, перебирала чеки з магазину й зітхала так голосно, ніби несла на плечах усі біди світу.

— Світланочко, — почала вона надто солодким голосом, — треба б на продукти здати. Ціни знову зросли. М’ясо взагалі стало золотим, овочі теж недешеві. Ти ж розумієш, дім великий, усім треба їсти.

Світлана поставила склянку на стіл.

— Я вже сказала Дімі: від цього місяця я гроші на господарство не здаю.

Галина Петрівна підвела голову. Обличчя в неї витягнулося.

— Як це не здаєш?

— Отак. В Іри є зарплата. У вас з Іваном Семеновичем пенсії. У Діми зарплата. Розподіліть витрати між собою.

— Світлано, що ти таке кажеш? — голос свекрухи здригнувся від обурення. — Ми ж одна родина. Хіба в родині рахують, хто скільки з’їв і хто скільки віддав?

Світлана повільно повернулася до неї.

— У родині рахують інше. Наприклад, скільки людей живе в домі. І скільки приборів треба поставити до вечері.

На кухні стало тихо. Галина Петрівна спалахнула, але відповісти одразу не змогла. Світлана бачила, як у її очах борються злість, сором і звичне бажання викрутитися.

— Ти тепер усе життя мені цю вечерю згадуватимеш? — нарешті кинула свекруха.

— Ні. Тільки доти, доки ви робитимете вигляд, що нічого не сталося.

У цей момент на кухню зайшла Ірина. На ній була нова домашня піжама з блискучими ґудзиками, у руках телефон. Вона явно чула останні фрази, бо одразу скривилася.

— Сестричко, ну ти даєш. Мама щодня готує, прибирає, старається. А ти ще гроші їй рахуєш. Невдячно якось.

Світлана подивилася на неї спокійно.

— Іро, а ти скільки здаєш на продукти?

— Я? — Ірина розгубилася. — Ну я ж… у мене зарплата маленька.

— Сорок тисяч. Не нуль.

— У мене свої витрати.

— У всіх свої витрати. У мене теж були. Тільки чомусь мої витрати нікого не цікавили, коли я три роки віддавала по тридцять тисяч.

Ірина побагровіла.

— Я хоча б удома живу з батьками!

— А я де живу? На вокзалі?

Галина Петрівна різко поклала чеки на стіл.

— Досить! Не смій розмовляти з Ірою в такому тоні.

— Тоді не треба говорити зі мною так, ніби я зобов’язана мовчки утримувати всіх, — відповіла Світлана. — Хочете справедливості? Давайте ділити витрати між дорослими людьми. Хочете родину? Тоді в родині в кожного є обов’язки, а не тільки в мене.

Ірина затремтіла губами, різко розвернулася й вибігла з кухні. За секунду грюкнули двері її кімнати. Галина Петрівна дивилася на Світлану з такою образою, ніби та зрадила.

— Ти зовсім інша стала, Світлано.

— Так, — сказала Світлана. — Я більше не та, яку можна не помічати.

Вона взяла склянку води й пішла до спальні. За спиною свекруха щось прошепотіла, але Світлана вже не прислухалася. Раніше кожне таке слово ранило б її до сліз. Тепер воно лише підтверджувало: вона йде в правильний бік…