У суді колишній чоловік був упевнений у своїй перемозі, аж поки суддя не відкрила мої документи

За кілька днів приїхала Лідія Павлівна. Свекруха відразу почала розпоряджатися: що забирати, що пакувати, що вантажити першим. До машини вирушили кришталевий сервіз, старий килим, настінний годинник і ще безліч речей, які колись вважалися сімейними.

— Думала, вийшла за заможного й усе життя житимеш приспівуючи? — говорила вона без найменшого сорому. — Мій син нарешті знайшов нормальну жінку, а не бідну приживалку.

Ірина мовчки виносила речі й допомагала складати їх у багажник.

Коли машина зникла за поворотом, вона повернулася до квартири, сіла за стіл і дістала один документ. Договір дарування квартири. Тієї самої, яку Лідія Павлівна колись оформила на Віктора. Квартири, купленої за гроші, що пройшли через рахунки Ірини від людей, чиї імена краще було не вимовляти вголос.

Останнього удару Віктор завдав через адвоката.

Пропозиція про мирову угоду прийшла поштою в товстому конверті. Ірині пропонували маленьку квартиру на околиці, мінімальні виплати дітям і разову суму особисто їй — нібито «для адаптації до нового життя».

Усе інше майно мало залишитися Вікторові, бо, як значилося в документі, було придбане виключно на його трудові доходи.

Того ж вечора він зателефонував сам. Голос був упевнений, майже веселий.

— Іро, папери отримала? Підписуй і не тягни. Це максимум, на що ти можеш розраховувати.

Він витримав паузу й додав із посмішкою:

— Підеш до суду — залишишся взагалі ні з чим. У мене сильні адвокати. А ти що доведеш? Що двадцять років удома сиділа?

Ірина слухала мовчки, дивлячись на останній, найтовстіший зошит, розкритий перед собою. На першій сторінці стояла вчорашня дата й короткий фінальний запис.

— Добре, Вікторе, — сказала вона тихо. — Побачимося в суді…