У ватажка банди роками нічого ТАМ не виходило, аж поки не з’явилася бідна медсестра

Він дочитав повідомлення до кінця; на вилицях заходили жовна. Потім повернувся до початку й прочитав усе ще раз. Поклавши телефон на стіл, Богдан підвівся, вийшов у коридор і зняв із гачка куртку.

Марина пішла слідом, обігнала його на сходах і загородила прохід.

— Відійди, — сказав він.

— Куди ти зібрався?

— Іди до брата.

— Я запитала, що ти збираєшся робити.

Богдан вигукнув у відповідь одну коротку вимогу.

Його голос прокотився кам’яним будинком. Десь унизу майже нечутно причинилися кухонні двері. Богдан не зробив до Марини ані кроку й не торкнувся її. Він лишився за три кроки, з перекинутою через руку курткою, поки коротке відлуння не згасло в коридорі.

Марина не відступила. Її кисті тремтіли, але вона не стала ховати їх за спину.

— Ось, — промовила вона значно тихіше. — Саме таким тебе й описують усі ці роки.

Богдан мовчав.

— Чотири роки місто вигадує за тебе історію, а ти терпиш її заради старого в передмісті й дівчинки, яка живе в сусідньому місті. Але зараз ти хочеш вийти за ці двері й зробити рівно те, чого від тебе чекають. Навіщо, по-твоєму, Руслан наказав побити Андрія? Йому потрібно було, щоб ти зірвався й поїхав мститися. У цьому й полягав увесь задум.

Вона понизила голос іще дужче.

— Мій брат спить у кінці цього коридору. Я щойно вправила йому два пальці. Якщо ти зараз підеш, уранці мені доведеться сказати йому, що все, що сталося потім, почалося через нього.

Дощ рівно стукав по вікнах. Богдан довго стояв на сходах, а Марина весь цей час не відводила очей. Нарешті він розвернувся, акуратно повернув куртку на гачок і мовчки піднявся нагору…