У ватажка банди роками нічого ТАМ не виходило, аж поки не з’явилася бідна медсестра

Ціна в цього рішення була. Троє чоловіків, які колись називали Богдана братом, перестали з ним розмовляти. Один із них переїхав до іншого великого міста; раніше він стояв поруч із Богданом на похороні батька. Коли той чоловік помер узимку, Богдан не поїхав попрощатися, розуміючи, що там на нього більше не чекають.

Він прочитав короткий некролог у газеті, акуратно склав сторінку й до пізньої ночі сидів на задньому ґанку. Марина винесла дві чашки кави й сіла поруч на сходинці.

— Шкодуєш? — запитала вона.

Богдан дивився на темну поверхню озера.

— Ні. Але я не збираюся вдавати, ніби це нічого мені не коштувало.

Роман Бойко поїхав тієї ж осені, і ніхто не став його затримувати. Кілька років по тому до клініки прийшла листівка з далекого гірського краю. На ній не було ні підпису, ні єдиного слова — лише фотографія струмка й чоловічої правої руки з вудкою — цілої й упевненої. Марина приколола картку до дошки поруч із медичними оголошеннями, де вона провисіла багато років.

Жінка з далекого передмістя до кінця життя щомісяця отримувала переказ на банківський рахунок і так і не дізналася, звідки надходять гроші. Їй більше не доводилося працювати у дві зміни. Обоє дітей здобули вищу освіту: один став інженером, другий влаштувався до міської бібліотеки. Ніхто з них не дізнався, чому їхній родині одного разу почали допомагати.

Наступної весни в Богдана й Марини народився первісток. Потім з’явився другий син, а слідом за ним донька, характером переваживши обох братів. Родинними рахунками Марина займалася тридцять років і робила це краще за всіх, кому довіряли книги до неї.

Безплатну клініку на околиці з часом перебудували. У новій будівлі розмістилися вісім кабінетів, зокрема стоматологічний. На камені біля входу висікли не ім’я Марини — вона категорично заперечувала, — а ім’я її матері.

Богдан і далі ставив одне й те саме запитання. Він питав увечері, коли Марина сиділа за столом над черговими стовпчиками цифр, і не перестав питати навіть через багато років.

— Ти щаслива?

Марина відклала ручку й прислухалася до потріскування дров.

— Чуєш камін? Рахунки за місяць оплачені. А вранці до клініки телефонувала жінка: просила взяти її на роботу, бо їй сказали, що там ставляться до людей по-людськи.

Вона знову взялася за ручку й повернулася до розрахунків.

— Ти тому питаєш мене щовечора?

— Я можу перестати, — відповів Богдан, — коли ти нарешті дослухаєшся до власної відповіді.