Учні зникли в один день, і лише через роки стало зрозуміло, що сталося насправді

Роман дивився на неї, намагаючись поєднати неможливе з тим, що бачив перед собою. Змучена жінка на лікарняному ліжку стверджувала, що колись була дванадцятирічною дівчинкою зі зниклого класу. Розум відмовлявся приймати її слова, але жах у її очах був надто справжнім.

Тридцять п’ять років тому все почалося зі звичайного шкільного дня.

Клас вирушив на прогулянку до лісу разом з учителькою. Дітям обіцяли урок на природі, спостереження за ґрунтом, рослинами й камінням. Коли в призначений час ніхто не повернувся, у школі спершу вирішили, що група затрималася. Але тривога зростала з кожною хвилиною.

Директор Кирило, людина стримана й обережна, першим зрозумів, що чекати більше не можна. Він зв’язався з поліцією, намагаючись говорити спокійно, хоча голос видавав занепокоєння. Спершу на пошуки вирушили кілька працівників. Потім до них приєдналися батьки, добровольці, рятувальники. Що темнішим ставало небо, то дужче страх стискав людям горло.

Ліс прочісували годинами, потім днями. Піднімали собак, перевіряли стежки, яри, покинуті будівлі, струмки, зарості. Батьки кликали дітей на ім’я, доки не зривали голоси. Але ліс відповідав лише шелестом листя.

Тижні пошуків не дали нічого.

Зникнення двадцяти трьох дітей і дорослої жінки стало раною, яка не гоїлася роками. Люди не могли повірити, що така велика група могла зникнути безслідно. Хтось говорив про викрадення, хтось — про нещасний випадок, хтось пошепки згадував прокляте місце. З часом реальні версії поступилися місцем моторошним оповідям: ніби в повню в хащі чути дитячі голоси, ніби на галявині з’являється дивне сяйво, ніби ліс не відпускає тих, кого одного разу забрав.

І тепер жінка, яка лежала в лікарняній палаті, стверджувала, що весь цей час діти були живі…