Учні зникли в один день, і лише через роки стало зрозуміло, що сталося насправді

— спитав він обережно.

Жінка ковтнула слину. Їй знадобилося кілька секунд, щоб зібратися з силами.

— Лія, — прошепотіла вона. — Лія Морен.

Слідчий кивнув, готуючись записати ім’я, але наступна фраза змусила його руку завмерти.

— Я була серед дітей, які зникли у вісімдесят дев’ятому.

У палаті стало так тихо, що Роман почув рівний писк медичного приладу.

— Серед яких дітей? — повільно перепитав він, хоча вже зрозумів, про що вона говорить.

Лія заплющила очі, ніби сам спогад завдавав їй болю.

— Наш клас зник у лісі. Двадцять три учні й учителька. Нас шукали… але не знайшли.

Роман відчув, як по спині пробіг холод.

Цю справу знали всі, хто хоч трохи цікавився старими архівами. Цілий шкільний клас зник під час навчальної прогулянки. Ні слідів боротьби, ні речей, ні тіл. Лише ліс, який ніби проковтнув дітей разом з учителькою.

— Цього не може бути, — глухо промовив він. — Відтоді минуло тридцять п’ять років.

— Я знаю, — відповіла Лія. Голос урвався. — Ми весь цей час були там. Під землею. Я вибралася, щоб привести допомогу…