Усі намагалися відігнати вовка від труни, але він знову повертався — аж поки лікар не помітив важливу деталь

Спогади Назара обірвалися, і він побачив перед собою відкриту труну, білу сукню й Грома, що лежав поруч із нерухомою Оксаною. Вовк майже не реагував на вмовляння й не збирався покидати її. Події, що минули, встигли промайнути в пам’яті Назара, але в залі ніби нічого не змінилося: люди так само мовчали, а звір залишався біля дівчини.

Спершу Назар пояснював усе глибокою прив’язаністю. Гром любив Оксану й, імовірно, не розумів, чому вона не рухається й не відповідає йому. Однак поведінка звіра дедалі менше нагадувала розгублене прощання. У ній не було паніки чи агресії. Вовк тримався зосереджено й спокійно, ніби не оплакував дівчину, а оберігав її від чогось, чого люди поки що не помічали.

Назар знову вимовив його ім’я, але Гром лише трохи повернув голову й одразу ж знову звернувся до Оксани. У цьому короткому русі женихові вчулося не непослух, а наполеглива вимога звернути увагу. Розум нагадував йому про висновок лікаря й про всі приготування до похорону. Надія здавалася майже божевільною, здатною лише продовжити муки, але поведінка звіра не дозволяла Назарові просто відвернутися.

Він вдивлявся в нерухоме обличчя Оксани, намагаючись помітити те, що міг відчувати вовк. Нічого не змінювалося. Дівчина виглядала так само безживно, як і раніше, і все ж уперше після висновку лікаря Назар засумнівався в остаточності того, що сталося. Цей сумнів був слабким, майже невловимим, але позбутися його він уже не міг.

Люди поруч чекали, що Назар відведе Грома й церемонія прощання триватиме. Сам же він розумів, що не пробачить собі поспіху, якщо зараз змусить вовка відступити. Краще було ще раз почути остаточний висновок, ніж усе життя думати, що Гром намагався його попередити, а він не захотів дослухатися. Усередині Назара зіштовхнулися відчай і ледь помітна віра в неможливе. Усе довкола свідчило про смерть Оксани, але вовк, якого вона колись урятувала ще вовченям, ніби не визнавав очевидного…