Усі вже готувалися до прощання, коли дідусь підійшов ближче й зрозумів, що щось не сходиться

Під гіллям лежало маленьке цуценя. Мокра шерсть прилипла до худого тіла, ушкоджена задня лапа кровоточила, а великі карі очі перелякано стежили за людьми. Тваринка тремтіла від холоду й майже не рухалася.

Софія ахнула й опустилася перед ним навколішки.

— Дідусю, йому ж зовсім зле! Не можна його тут кидати, треба допомогти, — промовила вона, обережно простягаючи долоню до тремтячого цуценяти.

Михайло Степанович і сам уже розумів, що пройти повз не зможе. При вигляді безпорадної істоти в нього болісно стиснулося серце. Софія дбайливо підняла знайду, пригорнула до себе й почала заспокоювати:

— Тихо, маленька. Тепер ми тебе не залишимо.

Цуценя ніби відчуло, що небезпека минула. Воно кволо вчепилося лапками в куртку дівчинки й затихло в неї на руках. Михайло Степанович зняв шарф, закутав промоклу малечу, і вони поспішили додому.

Спершу цуценя відігріли, потім відвезли до ветеринарної клініки в найближчому містечку. Лікар промив і обробив рани, перев’язав хвору лапу й пояснив, що тваринка одужає за належного догляду. Цуценя виявилося дівчинкою. Софія назвала її Ладою, і відтоді собака стала частиною родини.

З кожним днем Лада ставала міцнішою й жвавішою, а її відданість і веселий норов остаточно підкорили і внучку, і діда. Вранці собака будила Софію, тицяючись холодним носом їй у щоку. Увечері вона вмощувалася біля ніг Михайла Степановича, поки той читав газету. На прогулянках носилася полями, ганялася за метеликами й із радісним гавкотом приносила палицю, яку кидала їй дівчинка.

Разом із Ладою в домі стало помітно тепліше. Коли спогади про дружину й сина особливо мучили Михайла Степановича, собака сама підходила, клала голову йому на коліна й довго дивилася в обличчя. Чоловікові здавалося, ніби цей мовчазний погляд обіцяв: із цим болем він більше не залишиться сам…