Усі вже готувалися до прощання, коли дідусь підійшов ближче й зрозумів, що щось не сходиться

Онука відповідала йому щирою прив’язаністю. Її сміх, швидкі кроки й нескінченні запитання поступово повертали дому життя. Вони гуляли серед полів, збирали яблука в саду, а вечорами влаштовувалися на ґанку й дивилися на зорі. Дід пояснював Софії, як полагодити велосипед, показував, як відрізнити стиглу вишню від нестиглої, і вчив розрізняти птахів за голосами. Дівчинка уважно слухала, хоча вже за хвилину могла перескочити на нову тему.

Найбільше Софія любила танцювати й мріяла колись стати балериною. Щосуботи Михайло Степанович відвозив її до найближчого містечка, де працювала танцювальна студія. У дорозі вони разом співали знайомих пісень, а потім онука без угаву розповідала про шкільні витівки та подруг. Ці поїздки були для чоловіка безцінними: доки лунав її голос, біль колишніх утрат ненадовго відступав.

Одного разу восени, у дощовий і вітряний день, вони поверталися зі школи. Мокрою дорогою перекочувалося опале листя. Софія, як завжди, вибігла трохи вперед і тихенько наспівувала, а дід ішов за нею з рюкзаком у руці. Раптом із кущів при узбіччі долинуло ледь чутне скавчання. У ньому було стільки болю й відчаю, що дівчинка зупинилася, а Михайло Степанович одразу попрямував на звук…