Різне

В одному з київських будинків жила родина, яку сусіди намагалися оминати стороною — і недарма

Наступного ранку вони прокинулися рано, хоча майже не спали. У будинку стояла важка тиша.

Навіть звичні звуки — скрип підлоги, тріск печі — здавалися чужими. Галина Андріївна рухалася повільно, ніби боялася зробити зайвий рух. Вона поставила чайник, нарізала хліб, але руки її тремтіли.

Петро Васильович уже був одягнений. Сидів за столом, не кваплячись пив чай із гранчака в підскляннику. Обличчя його виглядало так само, як завжди: спокійне, зібране, ніби вчорашнього вечора не було.

— Треба закінчити, — сказав він нарешті. Галина завмерла. Вона розуміла, про що йдеться.

— Може… — почала вона, але голос зірвався. — Може, закопати?

Петро похитав головою.

— Де?

Вона не відповіла.

Він подивився на неї уважно. — Земля сира, сліди будуть. Знайдуть — гірше буде.

Він говорив рівно, без тиску, ніби пояснював очевидне.

— Тоді…

Вона завагалася. — У річку?

— І хтось побачить, — коротко відповів він.

Тиша знову заповнила кімнату. Галина опустилася на стілець. — Тоді що?

Петро не відповів одразу.

Він допив чай, акуратно поставив склянку, витер руки рушником. — У сараї все є, — сказав він. — Інструменти.

Вона повільно підвела на нього очі. — Ти… вже думав про це?

Він не відвів погляду. — Треба думати, — сказав він.

І в цю мить вона остаточно зрозуміла. Для нього це не було раптовістю. Він не розгубився, не метався.

Він просто перейшов до наступного кроку. Сарай зустрів їх холодом і запахом сирого дерева. Петро відчинив ящик з інструментами, дістав ножі, ті, що використовував удома для господарства, оглянув їх, провів пальцем по лезу.

— Тупуваті, — сказав він, — але згодяться. Галина стояла біля дверей. Вона не заходила глибоко всередину, ніби невидима межа не дозволяла їй ступити крок.

— Я не зможу, — тихо сказала вона.

Петро не обернувся. — Зможеш.

Він говорив не як наказ, а як факт. Працював упевнено.

Рухи були точні, відпрацьовані. Різниця була лише в тому, що раніше це відбувалося в цеху, серед інших людей, під шум обладнання. Тут — тиша.

І відсутність свідків. Галина спершу відвернулася. Потім знову подивилася.

Спочатку з жахом, потім із напруженою увагою. Минув час. Скільки саме, вона потім не змогла б сказати.

У якийсь момент Петро простягнув їй ніж. — Тримай.

Вона відступила.

— Я не можу.

Він подивився на неї.

— Якщо не ти, то хто?

Вона завмерла.