В останню мить жінка закричала, щоб труну не відправляли далі, і її тривога виявилася не випадковою

Найстрашніше для Артема почалося не в мить затримання. Попереду на нього чекали очні ставки, допити й зустріч із людьми, які до останнього вважали його рідним.

Павла і Віру Степанівну знайшли в закритій приватній клініці. За домовленістю зі знайомим власником туди спершу помістили Павла, а потім і його матір. Їх тримали під дією сильних препаратів, від яких думки в’язли, пам’ять розпадалася, а воля зникала. Ще трохи — і шкода могла стати незворотною.

Їх урятували лише тому, що Єгор не зміг промовчати.

Перший ранок Артема в камері попереднього ув’язнення був сірим і важким. За вікном усю ніч шумів дощ, краплі били по шибці так наполегливо, ніби хтось стукав із темряви. У голові в нього стукало не слабше.

Він лежав на жорсткій койці й ненавидів Павла.

Ненавидів із дитинства — за легкість, за любов Віри Степанівни, за повагу людей, за те, що в спільній справі Павло завжди опинявся першим. А сам Артем, як йому здавалося, усе життя був додатком, тінню, запасною людиною, яку терплять, але не визнають.

«Ще трохи, — думав він. — Усе майже вдалося. Усе мало стати моїм».

Від злості й безсилля в нього защипало очі. Але це були не сльози каяття. Це була досада людини, в якої з рук вирвали ретельно вибудувану перемогу.

Двері камери розчинилися з металевим гуркотом.

— Рудін, до слідчого.

Денис Марков того дня був особливо зібраний. За роки роботи він бачив різне, але злочини проти тих, хто довіряв, завжди давалися йому важче за інші. У них було щось особливо холодне, нелюдське.

Артем сів навпроти, розвалився на стільці й криво всміхнувся.

— Хочете знати, як усе було? Гаразд. Розкажу.

Він говорив із зухвалою легкістю, ніби описував не злочин, а вдалу оборудку.

Того вечора вони з Павлом затрималися на роботі. Випили більше, ніж слід. Потім почали грати в карти на бажання. З ними був охоронець Ілля — непитущий, через хворобу він не торкався алкоголю. Павло програв.

— Ілля й каже: «Давай, відпрацьовуй. Хочу на твоїй машині покататися». Ну й поїхав, — Артем усміхнувся. — Дороге авто, потужне. Не впорався. Влетів. В останню секунду виліз, а машина згоріла майже повністю.

Він нахилився вперед…