Різне

Вагітність Насті стала причиною пересудів, та невдовзі в селі з’явилися несподівані гості

До обіду про чорні машини говорило вже все село. Олеся здивувалася б, якби було інакше. Для місцевих чужа машина сама по собі ставала подією, а дві дорогі, з темними шибками й мовчазними чоловіками біля них, — майже святом для чужих язиків.

Дарина Миронівна, судячи зі швидкості чуток, спостерігала з вікна від самої появи машин і встигла обдзвонити пів вулиці, поки вони ще стояли біля паркану. Версії розповзалися одна безглуздіша за іншу. Одні казали, що приїздив багатий батько дитини й хотів забрати Олесю назад у місто, але вона, дурна, відмовилася. Інші запевняли, що це були люди через борги. Треті додумалися до того, що ніякої дитини немає, а живіт — частина якоїсь міської афери.

Олеся слухала ці уривки біля магазину, біля колонки, за спиною — і вже майже не здригалася. За останні тижні в ній з’явилася не байдужість — вона не стала байдужою й не хотіла. З’явилася броня. Слова вдарялися об поверхню й не проходили всередину.

Батько того дня лишився обідати. Уперше від її повернення. Олеся зварила суп із того, що було, нарізала хліб. Вони їли мовчки — не тому, що говорити не було про що, а тому, що сказане на подвір’ї ще звучало в них обох.

Потім Петро Семенович сказав, дивлячись у тарілку:

— Мати машини бачила.

Олеся підвела очі.

— Звідки знаєш?

— Фіранка ворушилася. Я помітив.

— І що?

— Поки нічого. — Він помовчав. — Але дивилася.

Олеся не стала відповідати, що дивитися з вікна й відчинити двері — різні речі. Між фіранкою й порогом інколи лежить відстань довша за будь-яку дорогу. Вона просто прибрала тарілки.

Біля хвіртки батько зупинився.

— Той, навпроти… Назар. Нормальний чоловік?

— Нормальний.

— Я знаю, що допомагає. Дрова, по господарству.

— Допомагає.

Батько кивнув, постояв іще секунду.

— Добре, — сказав він.

У цьому «добре» було більше, ніж оцінка. Радше обережний дозвіл, а може, вдячність людині, якій він сам поки не вмів її сказати.

Назар прийшов увечері. Олеся його не кликала. Він постукав, дочекався, поки вона відчинить, і подивився уважно — без метушні, але й без звичної рівності.

— Машини зранку бачив. Усе гаразд?

— Гаразд.

— Точно?

— Точно.

Він кивнув. Не розпитував, але й не пішов. Пройшов на кухню, сів на звичний стілець. Олеся поставила чайник.

— Приїздив батько того чоловіка, — сказала вона сама. Їй раптом потрібно було вимовити це комусь, хто не переб’є. — Пропонував гроші, житло в місті, допомогу з навчанням.

— Ти відмовилася.

Він не спитав. Сказав.

— Чому ти так упевнений?

— Бо ти тут.

Чайник закипів. Олеся розлила чай, сіла навпроти.

— Він, здається, не погана людина. Говорив чесно. Не тиснув. Не виправдовував сина.

— Але ти відмовилася.

— Я не хочу бути винна. Не хочу, щоб моя дитина від самого початку була ніби оплачена. Ніби за неї внесли суму — і тепер вона комусь належить.

Назар слухав так, як умів лише він: не киваючи надміру, не роблячи співчутливого обличчя, не вставляючи порожніх слів. Просто був уважний.

— Може, я дурно чиню, — сказала Олеся. — Будь-хто сказав би: бери, поки дають.

— Будь-хто не на твоєму місці.

— Так. Але інколи здається, що я все ускладнюю.