Вагітність Насті стала причиною пересудів, та невдовзі в селі з’явилися несподівані гості

Хата Ганни Лук’янівни стояла через два двори: дерев’яна, стара, з просілим ґанком і парканом, що давно просив чоловічих рук. Та стіни були товсті, вікна зачинялися щільно, піч тримала тепло. Біля хвіртки батько простяг Олесі важкий залізний ключ.

— Дров нарубав, у сінях склав, — сказав він, дивлячись кудись убік. Потім додав: — Я заходитиму.

І пішов назад до свого дров’яного ящика, ніби розмова була закінчена.

Усередині пахло не затхлістю, а порожнечею — особливим нежилим запахом, який з’являється, коли дім довго слухає лише сам себе. Олеся пройшла через сіни, кухню з піччю, велику кімнату з ліжком і старим комодом, маленьку боковушку, де стояла швейна машинка й лежали стосами журнали. Усе було чисто: Ганна Лук’янівна виїхала акуратно, ніби збиралася повернутися завтра.

У буфеті знайшлися крупи, чай, цукор, кілька банок солінь. У холодильнику — яйця, масло, шматок сала. Олеся поставила чемодан біля ліжка, сіла на край — і пружини жалібно озвалися під нею. Вона поклала долоні на живіт. Дитина ворухнулася — повільно, упевнено, ніби нагадувала, що й у неї є своя думка про переїзди, холод і чужі домівки.

— Ну от, — сказала Олеся порожній кімнаті. — Дісталися.

Вона не одразу розклала речі. Довго сиділа на ліжку, прислухаючись до дому: десь клацала охолола пічна заслінка, у сінях шаруділа миша або просто вітер терся об щілини, за вікном рідкісна машина проїхала вулицею й стихла. Усе довкола було чуже, але не вороже. Цей дім не ставив запитань. Не визирав у вікно з-за фіранки, не вимагав пояснень. Він просто стояв — старий і терплячий, — і на цю першу ніч Олесі вистачило саме такого мовчання…