Вагітність Насті стала причиною пересудів, та невдовзі в селі з’явилися несподівані гості

Село зустріло її без тепла, зате з такою увагою, ніби весь цей час тільки й чекало, коли вона зійде з автобуса. Цікавість тут мала особливий присмак — густий, терпкий, без краплі співчуття. Від зупинки до батьківської хати було всього кількасот кроків, але за ці кроки Олеся встигла почути досить, щоб зрозуміти: її вже засудили, не спитавши жодного слова.

Біля хвіртки сусіднього двору стояла Дарина Миронівна. Вона не ховала погляду: ковзнула очима по животу, по чемодану, по обличчю Олесі й обернулася до когось за парканом:

— От тобі й міська вченість. Казали ж — сиди вдома, цілою будеш.

Олеся не зупинилася. Вона опустила погляд на дорогу й почала рахувати тріщини в старому асфальті. Так було простіше: одна тріщина, друга, третя. Якщо рахувати — не доведеться чути.

Хата, де вона виросла, стояла в кінці вулиці: міцна, цегляна, з низьким ґанком і палісадником, який мати щовесни засаджувала квітами. Олеся не подивилася на клумби. Її погляд був прикутий до дверей. Вона натиснула на дзвінок.

Усередині було тихо, але вона знала, що мати вдома. Через щілину під порогом виднілися старі повстяні капці Марії Степанівни. Без них мати нікуди не виходила. Олеся подзвонила ще раз. Потім утретє.

За дверима скрипнула дошка — та сама, біля кухні, що завжди жалібно озивалася, якщо ступити ближче до порога. Хтось стояв по той бік і не відчиняв.

— Мамо, — сказала Олеся тихо. Не покликала навіть — просто промовила в двері, як у глуху стіну. — Мамо, це я.

Тиша розтяглася. Потім знову скрипнула дошка — вже далі. Кроки пішли вглиб хати.

Олеся постояла на ґанку ще хвилину. Чемодан тягнув руку, живіт тягнув донизу, спина після дороги нила так, ніби по ній провели залізною смугою. Вона поставила чемодан на сходинку й притулилася лобом до дверей. Фарба біля замка облізла. Батько фарбував ці двері кілька років тому, а вона тоді тримала банку й базікала з ним про якісь дрібниці — здається, про те, які смішні імена люди дають котам. Тепер той спогад здавався не її, а чужим, давно завершеним життям.

Батька вона знайшла за хатою. Петро Семенович лагодив петлю на дров’яному ящику. Невисокий, сухорлявий, із жилистими руками, він підвів голову, коли вона вийшла з-за рогу. На мить його обличчя стало беззахисним: розгубленість, біль, вина — все промайнуло разом. Потім він опустив очі до інструмента.

— Приїхала, — сказав він не запитанням, а фактом.

— Приїхала.

Він поклав викрутку, витер долоні об штани, коротко глянув на її живіт і відразу відвів погляд, ніби боявся цим поглядом завдати їй ще одного болю.

— Мати бачила, — нарешті мовив він. — Дверей не відчинить.

— Я зрозуміла.

— Вона… — почав і обірвався. Потер потилицю. — Поки що не може.

Олеся не спитала, що саме не може: відчинити двері, пробачити, подивитися на доньку чи визнати, що перед нею не ганьба, а жива людина.

— Куди мені йти, тату?

Батько помовчав. Потім сказав, ніби заздалегідь приготував цей вихід і сам себе за нього ненавидів:

— Ганна Лук’янівна поїхала до доньки в інше місто. Я за хатою приглядаю. Там піч робоча, постіль є, їжа якась лишилася. Не палац, але жити можна.

Він узяв чемодан сам, не питаючи, чи донесе вона. Просто підняв і пішов. Олеся пішла поруч. Вони не розмовляли. Між ними й так стояло надто багато слів, які поки що не можна було вимовити…