Вагітність Насті стала причиною пересудів, та невдовзі в селі з’явилися несподівані гості

Наступного ранку стало ясно: село знає все. Вона вийшла до колонки по воду вдосвіта, сподіваючись нікого не зустріти, але біля колонки вже стояла Дарина Миронівна — кремезна жінка років шістдесяти з обличчям людини, яка постійно носить у собі новину й страждає, якщо не може негайно її переказати.

Вона не привіталася. Спершу подивилася на живіт, потім на обличчя Олесі, тоді знову на живіт.

— Значить, у Ганни поселилася, — сказала вона.

— Так.

— Надовго?

— Не знаю.

— Ясно, — протягнула Дарина Миронівна таким тоном, ніби Олеся розповіла їй значно більше, ніж сказала.

Вона набрала води, підняла відро й, уже біля своєї хвіртки, кинула через плече:

— Мати-то в курсі?

— До побачення, — відповіла Олеся.

Дарина Миронівна хмикнула й зникла у дворі.

За кілька днів у Олесі з’явився обережний розпорядок. По воду — на світанку, поки вулиця ще порожня. У крамницю — через день, краще після обіду, коли найбалакучіші сидять удома. Село було маленьке, й чужа біда тут не залишалася чужою: вона миттю ставала спільною темою, обростала подробицями, яких не було, й переходила з двору у двір, як дим від сирих дров.

Олеся чула уривки біля магазину, біля колонки, за парканами. Одні запевняли, що вона зв’язалася з одруженим. Інші казали — з якимось студентом, який кинув. Треті знали напевно: сама винна, нічого було рватися в місто. Вона нікого не виправляла. Не пояснювала. Не розповідала ні Дарині Миронівні, ні матері, що й далі сиділа замкнена за своїми дверима, ні батькові, який заходив через день, приносив хліб, картоплю, молоко, інколи варення — і жодного разу не спитав, хто батько дитини. За це мовчання Олеся була йому вдячна більше, ніж за всі пакети разом.

Уночі вона працювала. Старий ноутбук, який привезла з гуртожитку, ще тягнув, хоч довго думав над кожним відкритим файлом і грівся так, що Олеся підкладала під нього книжку. Інтернет доводилося роздавати з телефона, ловлячи стійкий сигнал біля вікна. Вона писала реферати, курсові, есе для студентів — як робила в місті. Замовлення брала обережно, щоб устигати й не зірватися. Гроші приходили невеликі, але приходили — і це вже було опорою. У цих текстах не було свободи, про яку вона мріяла, зате було відчуття, що вона не цілком залежить від чужої ласки. Вона завела окремий зошит витрат, записувала кожну дрібницю стовпчиком — акуратно й суворо, ніби вела рахунок маленькому підприємству, якому не можна збанкрутувати.

На десятий день після повернення вона вперше помітила Назара. Він жив через дорогу, в колишній хаті Савчуків, які давно перебралися ближче до траси. Олеся знала, що дім купив приїжджий майстер, але не цікавилася хто. Вранці чоловік стояв у дворі з сокирою й колов чурбаки. Високий, широкоплечий, років тридцяти, може, трохи менше. Рухався спокійно, без зайвої сили, ніби кожен рух давно вивірений. Коли Олеся пройшла повз із порожнім відром, він підвів голову й коротко кивнув. Вона кивнула у відповідь і пішла далі.

Увечері того ж дня біля її порога лежала акуратно зв’язана в’язанка дров. Вулиця була порожня, хвіртка зачинена. Олеся постояла в сінях, дивлячись на дрова, й чомусь не наважилася одразу занести їх усередину, ніби разом із ними доведеться прийняти не просто допомогу, а чиюсь участь…