Велика гарна квітка здавалася звичайною покупкою чоловіка, аж поки випадковість не розкрила її таємницю

Кримінальна справа розгорталася без участі Марини в кожній деталі. Вона знала лише те, що їй повідомляли офіційно або через адвоката. Климчук збирав стару правду по крихтах. В архіві експерти вивчали журнали: запис про живу дівчинку був зроблений однією ручкою, відмітка про смерть з’явилася пізніше, іншим натиском і з помилкою в номері боксу. У журналі видачі тіл не було потрібного рядка.

У Еліни Терещенко знайшли щоденник з ініціалами, датами й сумами. Біля запису, пов’язаного з Мариною, стояли ім’я Лідії та скорочення «Андрій В.». Терещенко боялася, що Кравченко зробить її єдиною винною, тому дала показання. Вона назвала службовий вихід, ранок передачі дитини й зустріч Андрія з Лідією Семенівною.

Кравченко тримався довше, але запис Галини Левченко, журнали й очні ставки зруйнували захист. Андрій спершу повторював, що нічого не розумів. Потім не зміг пояснити, навіщо сховав записку, прикріплену до квітки, і звідки його мати знала ім’я Аліни до офіційної перевірки.

Лідія Семенівна намагалася перетворити злочин на благодійність.

— Мій син гинув від боргів. Марина була майже без тями. Черненки дали дівчинці гідне життя.

— Гроші отримали ви? — спитав слідчий.

— Ми отримали допомогу.

— За дитину?

— За розв’язання проблеми.

Ця фраза увійшла до протоколу. Пізніше Сивак сказав Марині лише одне:

— Вона сама показала, ким вважала Аліну.

Черненки проходили свій суд без мантії й засідань. Наталія кілька днів не випускала Аліну з поля зору, потім зрозуміла, що цим душить її ще сильніше.

— Я боюся, — зізналася вона ввечері на кухні, — що одного дня прокинуся, а ти підеш до неї.

Аліна сиділа над чашкою й крутила ложку.

— Я не річ, мамо.

Наталія здригнулася.

— Ти назвала мене мамою.

— Я злюся. Але ти все одно мама.

Наталія закрила обличчя долонями.

— Я мала перевірити.

— Ви хотіли забрати мене додому.

— Мабуть, тому й вірили.

Роман увійшов тихо, поставив на стіл тарілку з печивом і сів поруч.

— Ніхто тебе не ділить, Аліно. Ми будемо поруч, навіть якщо ти захочеш спілкуватися з Мариною.

— А якщо не захочу?

— Значить, не захочеш.

— А якщо захочу, а потім передумаю?

— Тоді передумаєш.

Дівчина довго дивилася на батьків.

— Можна я сама їй напишу?

Повідомлення прийшло Марині пізно ввечері: «Це Аліна. Не знаю, що писати. Хрестик у мене. Лист теж. Поки все».

Марина читала ці рядки так довго, що екран згас. Відповіла не одразу: «Дякую, що написала. Я тут. Нічого не вимагаю».

За два дні Аліна надіслала фото кошеняти. Сірий клубочок лежав поруч зі смугастою кішкою. «Моя кішка народила. Цей найгучніший».

Марина вперше за багато тижнів усміхнулася: «Значить, характер є».

«Її звуть Міра».

«Гарне ім’я».

Переписка йшла нерівно. Іноді Аліна зникала на тиждень. Іноді ставила запитання серед ночі.

«Якою я була при народженні?»

Марина довго сиділа над відповіддю.

«Я майже не встигла побачити. Пам’ятаю вагу у виписці. Пам’ятаю крик за ширмою. Пам’ятаю маленьку п’ятку, коли тебе несли. Потім — порожнечу».

Аліна не відповідала до ранку.

«Мені шкода».

«Тобі нема за що вибачатися», — написала Марина й довго дивилася на екран, ніби боялася сполохати цю тонку ниточку.