Він думав, що все продумав до дрібниць, аж поки не відкрив валізу перед вильотом
Замок знову був їхній. Тітка Ніна зустрічала біля хвіртки з пирогом, Віктор допоміг зняти чужі накладки з дверей. У будинку всередині пахло сирістю, мишами й зачиненою зимою. На підлозі валялися уривки газет, у кутку стояв перекинутий табурет. Хтось грубо рився в шафах, висував шухляди, залишив брудні сліди на доріжках.
Марина увійшла першою.
Провела рукою по стіні, по старій фіранці, по краю батькового столу. У горлі стояв клубок. Хотілося впасти на стілець і плакати від утоми. Але вона відчинила вікно. У кімнату вдерлося холодне весняне повітря, запах мокрої землі й торішнього листя.
— Почнемо з прибирання? — спитала Аня.
Марина подивилася на доньку. Та стояла в гумових чоботях, із закачаними рукавами, така доросла й така рідна.
— Почнемо з чаю, — сказала Марина.
Вони винесли на ґанок старий чайник, горнятка, пиріг тітки Ніни. Сиділи на лавці, поки сонце повільно сповзало за голі гілки. Тітка Ніна бурчала, що яблуню треба обрізати, Віктор обіцяв перевірити проводку. Аня розповідала, що візьме відпустку й допоможе пофарбувати паркан.
Марина слухала їх і вперше за довгий час відчувала не порожнечу, а втомлене, обережне тепло.
За місяць прийшли папери про розлучення. Ще пізніше — звістка, що Сергій уклав угоду зі слідством, визнав частину вини, намагаючись пом’якшити наслідки. Віка виїхала з міста, салон її кабінет здав іншій майстрині. Дмитро й Павло відповідали за своїми епізодами. Гроші повністю повернути не вдалося одразу, але ділянка повернулася, а з Сергія стягнули збитки й витрати. Це не було казковою відплатою, де лиходії зникають назавжди, а героїня прокидається щасливою. Це було життя: довге, паперове, нервове, з чергами, підписами, безсонням і повільним відновленням справедливості.
Улітку дача ожила.
Марина пофарбувала рами в білий колір. Аня привезла старі гірлянди й повісила над верандою. Тітка Ніна подарувала розсаду помідорів, хоча урочисто заявила, що «таким безруким міським довіряти не можна». Вечорами Марина сиділа біля ґанку з горнятком чаю й слухала, як за парканом сюрчать коники. Іноді біль повертався — раптово, від пісні по радіо, від чоловічої постаті в синій сорочці, від звички купити в магазині той самий хрін. Тоді вона завмирала, перечікувала, дихала. Біль минав не до кінця, але ставав тихішим.
Одного разу Аня привезла на дачу маленьку дівчинку — доньку своєї подруги, за якою треба було приглянути на вихідних. Дівчинка бігала по траві з лійкою, розхлюпувала воду на босі ноги й сміялася так дзвінко, що Марина раптом побачила перед собою маленьку Аню багато років тому.
Вона відвернулася до яблуні, щоб ніхто не помітив сліз.
— Мамо? — тихо спитала Аня.
— Усе добре, — сказала Марина. — Справді добре….
