Він думав, що все продумав до дрібниць, аж поки не відкрив валізу перед вильотом

Нотаріус зняв окуляри, потер перенісся.

— Записи камер зберігаються обмежений час. Але, здається, ще не видалені. Офіційно ми можемо надати їх лише на запит.

Тетяна спокійно поклала на стіл заяву.

— Запит буде. А поки що зафіксуйте звернення громадянки. І збережіть запис, щоб його не було знищено автоматично.

Нотаріус глянув на Марину. У його обличчі вперше промайнуло не роздратування, а людське збентеження.

— Я розумію. Напишіть заяву.

Поки Марина писала, у неї зводило пальці. Секретарка принесла склянку води. Вода була тепла, з присмаком пластику, але Марина пила маленькими ковтками, щоб не впасти.

За тиждень вони отримали запис.

Якість була погана, камера дивилася згори. Але жінка за столом нотаріуса була не Марина. Схожа на зріст, у темній шапці, з шарфом до підборіддя. Обличчя видно частково. Вона сутулилася, тримала руки в кишенях, відповідала коротко. Поруч стояв чоловік — Дмитро Романюк, представник за довіреністю. Він надто часто нахилявся до неї, щось підказував. А за скляними дверима коридору на кілька секунд промайнула постать Сергія.

Не всередині кабінету. У коридорі. Але достатньо, щоб упізнати.

— Ось він, — сказала Аня, коли вони дивилися запис у юриста. — Ось тато.

Слово «тато» прозвучало так боляче, що Марина подивилася на доньку. Аня сиділа рівно, губи стиснуті, але по щоці в неї текла сльоза. Вона не витирала.

Тетяна зупинила кадр.

— Це серйозно. Тепер питання: хто жінка?

Відповідь прийшла несподівано.

Наступного дня Марині зателефонувала жінка, представилася Ольгою Мельник.

— Ви мене не знаєте, — сказала вона нервово. — Я працюю адміністраторкою в салоні, де Віка… Вікторія Савчук… орендує кабінет.

Марина сіла на край ліжка.

— Що вам потрібно?

— Я не хочу неприємностей. Але я бачила ваше фото. Сергій показував. Він казав Віці: «Головне, шапку натягни, окуляри знімеш потім». Я тоді подумала, що вони жартують. А потім… потім до нас приходив якийсь Дмитро, і Віка хвалилася, що скоро летить із Сергієм відпочивати, бо він «усе вирішив зі старим життям». Пробачте, я не мала мовчати.

Марина тримала телефон обома руками.

— Чому ви телефонуєте зараз?

Ольга замовкла. У слухавці було чути, як вона дихає.

— Бо Віка вчора повернулася до салону сама. Зла, бліда. Кричала телефоном, що Сергій її обдурив, що грошей немає, що валіза… — Ольга урвалася.

— Яка валіза?

— Я не знаю. Вона побачила, що я слухаю, і вигнала мене з кімнати. Але потім пішла, а в неї на столі лишився ваш старий ксерокс паспорта. Я злякалася. Зрозуміла, що це вже не просто чужа зрада.

— Ви готові дати свідчення?

— Не знаю. Я боюся.

Марина заплющила очі. Вона теж боялася. Боялася Сергія, суду, приниження, того, що люди шепотітимуться: «Не втримала чоловіка». Боялася, що нічого не вийде. Але ще сильніше боялася знову стати тією жінкою, яка сидить на кухонній підлозі й мовчить.

— Ольго, — сказала вона повільно, — вони вкрали в мене дім. І використали вас як свідка їхніх розмов, навіть якщо ви цього не хотіли. Сьогодні вони обдурили мене. Завтра обдурять вас. Подумайте.

Ольга схлипнула.

— Я подумаю.

Марина поклала телефон і довго сиділа нерухомо.

Валіза. Гроші. Обдурив.

Вона не знала, що саме сталося в Сергія, але вперше за всі дні відчула: його впевненість дала тріщину.

А Сергій у цей час справді сидів у кімнаті дешевого готелю неподалік від аеропорту й дивився на розкриту валізу.

Ще вранці він був майже щасливий.

Віка пурхала номером у короткому білому светрі, фарбувала губи перед дзеркалом і сміялася, що нарешті вони «починають жити, а не тягнути лямку». Сергій слухав її й почувався молодшим. Валіза стояла біля ліжка. У ній, під сорочками й рушником, мали лежати гроші від продажу дачі — готівкою, як наполіг покупець Павло Литвин після вирахування «послуг» Дмитра. Сергій не довіряв переказам. Гроші хотілося бачити, торкатися, знати, що вони справжні.

Павло передав валізу на парковці біля торгового центру. Сказав: