Він думав, що все продумав до дрібниць, аж поки не відкрив валізу перед вильотом

— спитала тітка Ніна.

Марина підвелася так різко, що стілець рипнув.

— Мені треба додому.

Удома вона перерила всі шафи. Витягала пакети, коробки з ялинковими іграшками, старі рушники, банки з ґудзиками. Синьої коробки не було. Вона сіла на підлогу серед речей, укритих пилом, і притисла долоню до рота.

Сергій забрав її.

Отже, знав. Отже, боявся.

Увечері зателефонувала Тетяна Остапчук.

— Виписка прийшла. Власник уже змінився. Покупець — Павло Литвин. Але є цікава деталь. За даними, угода проходила через представника за довіреністю від вашого імені.

— За довіреністю? — Марина не відразу зрозуміла. — Я не давала довіреність.

— От саме. Ми запросимо копію. Вам треба згадати, чи не губили ви паспорт, чи не лишали десь копії.

Марина заплющила очі.

Паспорт.

Місяць тому Сергій попросив її паспорт «для банківської заявки». Сказав, що хоче оформити невеликий кредит на ремонт ванної, щоб дізнатися умови. Вона дала. Він повернув через два дні. Марина тоді ще здивувалася, чому в обкладинці лежить чужа візитка — салон краси «Вікторія». Сергій сказав, що, мабуть, хтось сунув на парковці.

Вікторія. Віка.

— Він брав паспорт, — сказала Марина. — Мій чоловік. Місяць тому.

— Запишіть дату. Згадайте всі обставини. І приготуйтеся: якщо довіреність нотаріальна, треба буде з’ясувати, де і як її посвідчували. Іноді використовують схожу людину, іноді підроблений паспорт, іноді недобросовісних посередників. Не будемо гадати.

Марина записала. Рука знову тремтіла, але тепер тремтіння було іншим — не лише від страху. Від злості.

Сергій тим часом не дзвонив. Але його присутність лізла в квартиру через дрібниці. У ванній лишилася його бритва. У шафі — старий светр. У холодильнику — банка хрону, який їв тільки він. Марина викинула хрін у смітник, потім дістала назад: безглуздо, їжа не винна. Розплакалася через банку хрону так гірко, що Аня, яка приїхала ввечері, сиділа поруч на підлозі й гладила її по плечу.

— Мам, він не вартий твоїх сліз.

— Вартий не він, — сказала Марина крізь сльози. — Варте те, що я все життя прожила поруч із людиною і не побачила, яка вона.

Аня мовчала. Потім тихо промовила:

— Я теж не побачила.

За три дні Тетяна надіслала копію довіреності.

На ній була фотографія паспорта Марини, її дані й підпис, знову схожий, знову з тією ж проклятою крапкою. Довіреність нібито видана на ім’я якогось Дмитра Романюка, який мав право представляти її інтереси при продажу дачі. Посвідчена в невеликій нотаріальній конторі на околиці міста.

Марина дивилася на печатку, на прізвище нотаріуса, і її нудило.

— Я там ніколи не була, — сказала вона Тетяні.

— Значить, поїдемо.

У конторі їх зустріла секретарка зі стомленим обличчям. Нотаріус, чоловік років шістдесяти, спершу тримався сухо, майже роздратовано. Він перегорнув копію довіреності, звірив номер у реєстрі, насупився.

— Так, така довіреність оформлювалася.

— Але я її не оформлювала, — сказала Марина.

Він подивився на неї уважніше.

— Документ був пред’явлений. Жінка була схожа на фотографію.

— Яка жінка?