Він думав, що все продумав до дрібниць, аж поки не відкрив валізу перед вильотом

— Тут усе, як домовлялися. Не світіть раніше часу.

Сергій тоді відхилив край, побачив зверху пачки купюр у банківській упаковці, задоволено кивнув. Перераховувати не став: було холодно, Віка квапила, таксі чекало. Він почувався господарем становища. Марина плаче на кухні, Аня ображається, юристи щось пишуть — а він уже відлітає. Де вони його дістануть?

В аеропорту, коли до реєстрації лишалося понад годину, Віка попросила:

— Покажи ще раз. Я хочу бачити.

Вони зайшли в тихий куток біля камер схову. Сергій поставив валізу на металеву лаву, клацнув замками. Віка нахилилася, очі в неї блищали.

Він відкинув кришку.

І остовпів.

Замість пачок купюр там лежали акуратно нарізані стоси газет, перев’язані банківськими стрічками. Зверху — дві справжні пачки, ті самі, які він бачив на парковці. Під ними — папір. Багато сірого, м’якого, безглуздого паперу.

А посередині лежала синя коробка з-під сервізу.

Сергій кілька секунд не міг вдихнути. У вухах зашуміло так, ніби поруч злітав літак. Він схопив один стос, розірвав стрічку. Газета. Другий. Газета. Третій. Газета.

— Що це? — прошепотіла Віка.

— Замовкни.

— Сергію, що це?!

Він зірвав кришку із синьої коробки. Усередині лежали старі фотографії, пожовклі листи, зошит у клітинку й конверт. На конверті почерком Марининої матері було написано: «Розписка. Не загубити».

Сергій похолов.

Він сам поклав цю коробку у валізу? Ні. Він забрав її з дачі, привіз додому, сховав у багажнику, потім збирався знищити. Але в метушні перед від’їздом Віка зажадала забрати «все цінне», і він переклав коробку в дорожню сумку. А валіза з грошима стояла окремо. Чи ні? Він заплутався.

Віка вихопила конверт.

— Це що?

— Віддай.

— Ти сказав, там гроші!

— Віддай!

Вона відступила, прочитала перші рядки розписки. Її обличчя змінилося.

— Ти продав ділянку, яку купили за гроші її матері?

— Не твоя справа.

— І де гроші, Сергію?

Він ударив долонею по газетних пачках.

— Мене кинули.

Віка дивилася на нього так, ніби вперше побачила не щедрого впевненого чоловіка, а старіючого брехуна, який привів її до чужого лиха й порожньої валізи.

— Хто?

— Павло. Або Дмитро. Не знаю.

— Ти не знаєш? — Вона засміялася тонко, істерично. — Ти вкрав у дружини дачу, підробив документи, обіцяв мені нове життя, а сам не знаєш, де гроші?

— Замовкни!

Люди почали озиратися. Сергій захлопнув валізу, схопив Віку за лікоть. Вона вирвалася.

— Не чіпай мене.

— Ми зараз поїдемо до Павла.

— Я нікуди з тобою не поїду.

— Віко…