Він хотів лише контролювати ремонт, але камера зафіксувала те, до чого він не був готовий

Що довше Мирон дивився, то важче ставало дихати. Степан майже перестав ховати зацікавлення за роботою. То нахилявся до шафи, то знову обертався до Дарини, і погляд його затримувався вже не на кріпленнях.

Мирон помічав кожну деталь: як Дарина поправляє волосся, як сміється не зовсім до речі, як залишається поруч, хоча могла піти до кімнати й зайнятися своїми справами. Усе складалося в картину, яку він уперто не хотів визнавати, але вона однаково проступала перед ним дедалі виразніше.

«Як вона може?» — стукало в голові. «Ми ж тільки почали. Я їй довіряв. Я залишив її вдома, бо вважав це безпечним».

Степан сказав щось тихіше, нахилившись ближче. Звук ішов із перешкодами, окремі слова губилися, але за обличчями було досить зрозуміло: межа між робочою розмовою і чимось іншим зникала. Дарина не зробила кроку назад. Навпаки, трохи повернулася до нього, ніби ця близькість не бентежила її.

Мирон відкинувся на спинку крісла, але погляду від екрана не відвів. Креслення розпливалися, рядки на аркушах втрачали сенс. У скронях стукало, пальці стиснулися так, що заболіли кісточки. Йому хотілося закрити ноутбук, обірвати це видовище, але всередині жила болісна потреба додивитися й переконатися остаточно.

Потім Степан торкнувся її руки вже не випадково. Це не був короткий дотик під час передавання інструмента. Він зробив це обережно, перевіряючи, чи можна. Дарина подивилася на його пальці, потім на обличчя — і руки не прибрала.

У Мирона всередині ніби обірвалася туго натягнута струна.

Далі те, що відбувалося на екрані, дедалі менше нагадувало складання кухні. Подробиць Миронові вже не було потрібно. Головне стало ясним: його дім, його недороблений ремонт, його плани на сімейне життя перетворилися на тло для чужої близькості й його власного приниження.

Він різко захлопнув ноутбук, але майже одразу знову підняв кришку. Руки тремтіли. Вимкнути трансляцію вдалося не відразу. Кілька секунд він просто дивився на зображення, відчуваючи, як злість і біль піднімаються до горла. Якби він продовжив, то зірвався б просто в офісі, кинув би роботу й помчав додому без жодного плану.

Але саме план був йому потрібен. Мирон розумів це крізь жар в обличчі й тягар у грудях. Він закрив трансляцію, поклав долоні на стіл і змусив себе не рухатися. Ще трохи — і він міг утратити контроль…