Він хотів зробити доньці сюрприз, та замість радості зіткнувся з картиною, яку неможливо було забути

Колись, читаючи ці рядки, Мирон плакав від жалю до себе. Йому здавалося, що дружина зрадила його пам’ять, спотворила його любов, не оцінила того, як багато він робив. Тепер він знову відчув сльози, але вони були іншими. Без образи. Без спроби виправдатися. В них був сором, пізнє розуміння й страх не встигнути виправити бодай те, що ще можна.

Машина зупинилася біля узбіччя. Мирон назвав адресу недорогої гостиниці. Номер дістався маленький, із вузьким ліжком, тонкими стінами й мутним вікном, за яким до ранку шуміли чужі машини. Він не спав. Зняв пальто, але так і не розклав речі. Кілька разів підходив до умивальника, вмивався холодною водою, повертався на ліжко й знову брав телефон. У такі години людина починає торгуватися із собою: ще десять хвилин, ще один дзвінок, ще одна спроба вигадати план. Але плану без Дорошенка й свідків не було. Він сидів на краю ліжка з телефоном у руках і чекав, відчуваючи, як бездіяльність перетворюється на тортури.

Він уявляв Олесю в тій кімнаті. Не знав, чи дали їй черговий укол, чи змусили проковтнути таблетки, чи чує вона сміх унизу, чи знову вірить, що батько мертвий. Кожна хвилина здавалася втраченою, хоча розум підказував: поспіх може вбити її швидше, ніж отрута.

Телефон задзвонив увечері наступного дня. Номер не визначився.

— Мироне Андрійовичу, — сказав Дорошенко. Голос був напружений. — Я знайшов Оксану. Вона згодна говорити, але тільки з вами. Мене вважає людиною Станіслава.

— Де?

— Сьогодні о дев’ятій. Вона щовечора виходить по продукти. Їй дозволяють тільки такі короткі відлучки. Старий ринок у центрі, третій ряд, овочевий павільйон. Сіре пальто, синя хустка.

Мирон записав усе на клаптику готельного блокнота.

— Є ще. Мій знайомий підняв справу Галини, другої дружини. Офіційно там усе чисто, але знайшовся чорновий запис показань домробітниці. До протоколу його не внесли.

— Що вона казала?

— Бачила, як Станіслав заходив до дружини незадовго до смерті, а потім вийшов із порожнім флаконом. Наступного дня свідок відмовилася від слів, сказала, що помилилася. Слідчий невдовзі отримав підвищення й виїхав.

Мирон стис телефон.

— Цього вистачить?

— Ні. Але якщо Оксана підтвердить схему, якщо з’явиться аналіз крові Олесі, справу можна зрушити. Головне — отримати докази, що їй вводять не ті препарати, які вказані в рецептах.

Після дзвінка Мирон відкрив дорожню сумку. Усередині, під білизною, лежала медична укладка, яку він возив зі старої звички: шприци, ампули, перев’язувальні матеріали, кілька препаратів, що лишилися після служби. Він перевірив замки, переклав усе потрібне ближче до верхньої кишені. Не знав, що знадобиться, але лікарська пам’ять уже збирала можливі варіанти.

На ринок він приїхав завчасно. У цей час торговці зачиняли лотки, згортали клейонки, перераховували дрібні купюри. Запах сирої картоплі, кропу й гнилих ящиків висів під навісами. Мирон став біля овочевого ряду й зробив вигляд, що вибирає цибулю.

Оксана з’явилася рівно о дев’ятій. Невисока жінка років п’ятдесяти п’яти, з утомленим обличчям і очима, в яких страх давно став звичкою. Сіре пальто було застібнуте до підборіддя, синя хустка закривала волосся. Вона зупинилася поруч, перебираючи моркву, й не подивилася на Мирона.

— Я батько Олесі, — тихо сказав він. — Ви просили зустрічі.

Жінка здригнулася всім тілом.

— Не тут, — прошепотіла вона. — За павільйоном є двір. Ідіть першим.

Мирон пройшов між лотками в темний прохід і вийшов у двір, завалений дерев’яними ящиками. За хвилину Оксана з’явилася слідом, озирнулася довкола, притисла сумку до грудей.

— У мене мало часу, — сказала вона швидко. — Якщо затримаюся, він помітить.

— Розкажіть усе, що знаєте.

Оксана прихилилася до сирої стіни. По обличчю було видно: вона носить ці слова в собі давно й боїться, що, випустивши їх, уже не зможе повернутися до колишнього мовчання.

— Я працюю в них п’ять років. Прийшла ще при Ксенії. Вона була зовсім молода, добра, сміялася весь час. Перші місяці Станіслав носив її на руках, квіти дарував, дивився так, що всі розчулювалися. Потім вона почала змінюватися.

— Як?

— Забувала прості речі. Могла зупинитися посеред фрази й не згадати, про що говорила. Засинала за столом, плутала дні. Він казав, що вона перевтомилася, що їй потрібен спокій. Потім почалися страхи. Уночі кричала, ніби хтось ходить у стінах. Відмовлялася їсти, казала, що їжа отруєна.

Оксана ковтнула.

— Лікар назвав це психозом. Таблетки давав їй Станіслав особисто. Вранці й увечері. Нікому не довіряв. Усі казали: який турботливий чоловік. А їй ставало гірше.

— Потім її забрали?

— Так. У закриту клініку. Він плакав при людях, коли підписував папери. А ввечері влаштував вечерю для друзів. Я чула, як він сказав у телефон: «Справу завершено». І засміявся…