Він хотів зробити доньці сюрприз, та замість радості зіткнувся з картиною, яку неможливо було забути

Оксана обхопила себе руками, ніби їй стало холодно.

— Того ж вечора я знайшла на подушці записку. Одне слово: «Мовчи». Після цього я вже не ставила запитань. Робила роботу й намагалася не бачити. Але бачити все одно доводилося.

— Що він робить з Олесею? — спитав Мирон.

Оксана опустила голову.

— Те саме, тільки обережніше. Вона довго опиралася. Кричала, що піде, намагалася дзвонити вам, зачинялася в кімнаті, відмовлялася від їжі, якщо її приносив він. Перші місяці вона ще була собою. Сильна, жива, зла — і в цій злості в ній лишалася надія. Я бачила, як вона дивилася на нього тоді: не як налякана дружина, а як людина, яка ще пам’ятає, що має право піти. Його це навіть забавляло. Я чула, як він казав одному знайомому: «З цією буде цікаво».

Мирон відчув, як кольнуло серце.

— Вона дзвонила. А я думав, що в них просто важке притиряння після весілля.

— Потім він забрав телефон. Сказав, що розмови з рідними шкодять її лікуванню. Вона ще сперечалася, а потім… він показав їй газету.

— Некролог?

Оксана кивнула, і очі її наповнилися слізьми.

— Я бачила. Там була замітка про вашу смерть. Вона три дні ридала. Не їла, не вставала. А він сидів поруч, гладив її по волоссю й казав, що тепер він її єдина родина. Що всі інші пішли.

— Звідки взялася газета?

— Він може дістати що завгодно. Довідку, підпис, сторінку з будь-якого видання. У нього для цього є люди. Олеся не перевіряла. Вона сиділа на підлозі біля ліжка й тримала ту газету обома руками, як доказ кінця світу. Я хотіла сказати їй правду, але не знала правди: ви могли й справді померти, а я могла лише здогадуватися. Потім він зайшов, забрав аркуш і обійняв її так, ніби рятував від болю, який сам приніс. У неї не було сил…