Він хотів зробити доньці сюрприз, та замість радості зіткнувся з картиною, яку неможливо було забути

Удар вийшов раніше за думку. Мирон ніби побачив власну руку збоку: кулак коротко пішов уперед і влучив Станіславові в щелепу. Той відсахнувся, вдарився спиною об стіл, перекинув склянку. Бурштинова рідина розтеклася по документах, розмазуючи чорнило на чужих печатках.

Двері розчахнулися миттєво. Охоронці влетіли до кабінету, заломили Миронові руки за спину. Він не опирався. Лише дивився, як Станіслав повільно випростується, торкнеться губи й усміхнеться з таким задоволенням, ніби чекав саме цього.

— Ось і все, — сказав він. — Агресія, втрата самоконтролю. Тепер зрозуміло, в кого пішла ваша донька.

Він жестом наказав охоронцям відпустити Мирона, але обидва лишилися позаду — досить близько, щоб знову схопити.

— Я міг би викликати поліцію просто зараз, — продовжив Станіслав. — Напад у моєму домі, свідки, камери. Але я великодушний. Розумію: ви старий чоловік, приголомшені, не володієте собою. Один раз я це пробачу.

Він сів на край столу. Голос став сухим і жорстким.

— Слухайте уважно. Сьогодні ви їдете. Повертаєтеся до свого тихого життя і більше не наближаєтеся до цього дому. Я можу переказувати вам гроші. Стільки, щоб ви не думали про побутові дрібниці: лікування, поїздки, добра їжа, гідна старість. Ви мовчатимете — я дбатиму про Олесю. Усі залишаться у виграші.

— А якщо я не погоджуся?

Станіслав знизав плечима.

— Тоді вже завтра Олеся опиниться в закритій клініці. Документи готові. Медична комісія підтвердить недієздатність. Суд не стане сперечатися: у мене висновки, підписи, свідки її нападів. Вас же звинуватять у незаконному проникненні й нападі. У мене є родич на високій судовій посаді. Як думаєте, кому повірять?

Мирон мовчав. У голові билися одне об одне образи: Олеся на підлозі, сліди уколів, її запитання «ти живий?», знімок із ножем, слова про Соломію, щоденники, які він ховав від самого себе. Найстрашнішим було не те, що Станіслав брехав. Найстрашнішим було те, що в його ударі по минулому була частка правди.

— Подумайте дорогою, — сказав Станіслав майже м’яко. — Я не прагну війни. Мені потрібен порядок. Їдьте, живіть спокійно — і я забуду сьогоднішній вечір.

Він поклав на край столу візитівку.

— Завтра зателефонуйте за цим номером, якщо оберете розумний шлях.

За хвилину Мирона вже вели до виходу. Він ішов коридором повз дорогі картини, мармур, гладкі стіни й чув із вітальні сміх. Свято тривало, ніби на підлозі біля входу не лежала дружина господаря, ніби ніхто щойно не витер об неї ноги.

Охоронці вивели його на ґанок. Унизу вже чекала машина. Мирон сів, назвав спершу вокзал, але, коли будинок почав віддалятися в задньому склі, опустив погляд на візитівку. На звороті, під надрукованим номером, чужою рукою були виведені слова: «Дорошенко. Сьогодні. Старий дім біля набережної. Чекаю».

Почерк був поспішний, нерівний. Хтось устиг підсунути картку так, щоб Станіслав не помітив. Мирон стис її пальцями й назвав водієві іншу адресу…