Він хотів зробити доньці сюрприз, та замість радості зіткнувся з картиною, яку неможливо було забути

Будинок біля набережної стояв між сучасними офісними коробками, як уламок минулого часу, який місто забуло стерти. Ворота були прочинені. За ними темнів занедбаний сад із голими деревами й потрісканими доріжками. Дорошенко сам відчинив двері, перш ніж Мирон устиг постукати. Він був без піджака, сорочка розстібнута біля горла, обличчя осунулося.

— Заходьте, — сказав він.

Усередині пахло старим деревом, папером і димом каміна. Вони пройшли до вітальні, де два крісла стояли біля вогню. На низькому столику були графин і два келихи. Мирон сів, від напою відмовився. Дорошенко налив собі й випив так, ніби хотів змити присмак власного страху.

— Двадцять років тому ви витягли мене звідти, звідки не повертаються, — почав він після довгої паузи. — Мені вже заплющили очі. Дружині сказали готуватися до похорону. А ви зайшли в операційну й чотири години не відступали. Сім літрів крові, десятки швів, розірване тіло. Ви зібрали мене наново.

Він поставив келих на стіл, але пальці все ще тремтіли.

— Коли я прийшов до тями, я пообіцяв повернути борг. Я не забув. Жодного дня. І ось ви тут, бо я виявився сліпішим, ніж мав бути.

— Тоді почніть платити, — сказав Мирон. — Розкажіть про Станіслава все.

Дорошенко заплющив очі.

— Спершу я мушу визнати власну вину. Без цього решта буде брехнею. Станіслав Левицький — не випадкове чудовисько. Я допоміг йому стати тим, ким він став…