Він хотів зробити доньці сюрприз, та замість радості зіткнувся з картиною, яку неможливо було забути

Він підвівся, підійшов до каміна й довго дивився на вогонь.

— Його батько, Роман Максимович, був моїм партнером із давніх часів. Ми разом підіймалися, коли чесні способи здавалися надто повільними, а совість — зайвим тягарем. Він був жорстокий, але я називав це силою. Коли Станіславові виповнилося п’ятнадцять, Роман попросив мене стати його хрещеним. Я погодився. Тоді мені здавалося, це честь.

Дорошенко говорив тихо, але кожне слово ніби виштовхував із себе. Він не намагався здаватися шляхетнішим, ніж був. У його розповіді не було зручної ролі ошуканого праведника: надто багато разів він відводив очі, надто часто обирав спокій замість правди. Мирон чув це й розумів, що перед ним не свідок збоку, а людина, яка сама роками стояла на краю злочину й називала цей край діловими стосунками.

— Хлопець ріс дивним. Дуже розумний, ввічливий, чарівний, але ніби порожній усередині. Він не плакав, не жалів, не просив пробачення. Якщо ламав чужу іграшку, дивився, як господар плаче, з цікавістю, а не з провиною. Я думав — характер. Тепер розумію: там від самого початку бракувало того, що зупиняє людину перед чужим болем.

— Ви казали про інших, — нагадав Мирон. — Про тих, із ким він уже це робив.

Дорошенко обернувся. Обличчя його перекосилося.

— Перша дружина, Ксенія, донька власника великого банку. Їй було двадцять два. Вони прожили разом рік. Спочатку він показував її всім як коштовність: приводив на вечері, тримав за руку, представляв із гордістю. Потім пішли розмови про дивності. Станіслав повідомляв знайомим із виглядом змученого чоловіка, що в Ксенії тяжкий психоз, залежність, небезпечна поведінка. Її помістили в закриту клініку за кордоном. Батьки намагалися боротися, наймали юристів, вимагали нових обстежень, але він домігся опіки. Кожен папір був оформлений так чисто, що сперечатися з ним здавалося безглуздо. Її майно опинилося під його контролем.

Він важко сів назад.

— Друга — Галина. Вдова промисловця, старша за нього, дуже багата, сильна жінка. Вона не була схожа на Ксенію: вміла сперечатися, рахувала гроші краще за багатьох чоловіків, не боялася дивитися людям просто в очі. Тоді я вирішив, що поруч із нею Станіслав або стане нормальним, або швидко відступить. Шлюб тривав менше року. Спочатку Галина перестала з’являтися на зустрічах, потім пішли розмови про депресію, потім у домі почали говорити пошепки. Ті, хто бачив її незадовго до смерті, згадували не горе, а розгубленість: вона ніби весь час намагалася втримати думку й губила її на півслові. Потім — смерть від передозування снодійного. Слідство швидко закрило справу: самогубство на тлі тяжкого стану. Станіслав отримав майже все.

— І ви нічого не зробили?

— Я не хотів бачити, — сказав Дорошенко. — Це гірше, ніж не знати. Роман прикривав сина, купував лікарів, тиснув на слідство. А я дозволяв собі вірити їхнім версіям. Станіслав плакав на похороні Галини. Я тримав його за плечі й жалів. Уявляєте? Жалів його.

Він гірко всміхнувся й одразу замовк.

— Коли він попросив познайомити його з Олесею, я думав, що вона стане для нього порятунком. Така світла, жива, чиста. Я був старим дурнем. Люди на кшталт нього не рятуються чужою добротою. Вони нею живляться.

Мирон слухав, стискаючи підлокітники крісла. Лють на Дорошенка піднімалася хвилями, але поруч із нею жила інша, важка думка: він сам теж не захотів бачити тривожні знаки, коли Олеся почала зникати з його життя.

— Коли ви дізналися правду? — спитав він.

— Три місяці тому. Роман помирав. Я прийшов до нього в лікарню. Ми лишилися вдвох, і він раптом почав говорити. Не сповідатися — хизуватися. Розповідав, як оформлювалися діагнози Ксенії, як зникали незручні свідчення по Галині, як Станіслав завжди вмів знайти в жінці слабке місце. Роман пишався сином. Пишався тим, що той уміє брати владу так чисто, що жертва ще й дякує за турботу.

— Чому ви не звернулися до поліції?

Дорошенко втомлено розвів руками.

— З чим? Із словами вмираючого старого? Без записів, без документів? Станіслав уже був надто захищений. Довкола нього люди, які звикли мати вигоду з мовчання. У мене сім’я, діти, онуки. Я злякався. Не шукаю виправдань. Просто кажу правду.

Він подивився на Мирона просто.

— Але сьогодні, коли я побачив Олесю на підлозі, а потім вас у дверях, я зрозумів: якщо змовчу знову, борг, який я ніс двадцять років, перетвориться на прокляття. Ви врятували мене. А я привів вашу доньку до людини, яка вміє нищити жінок, не бруднячи рук…