Він хотів зробити доньці сюрприз, та замість радості зіткнувся з картиною, яку неможливо було забути

Мирон підвівся й підійшов до вікна. За склом голі гілки шкребли по темному небу. Він намагався змусити себе думати як лікар: зібрати симптоми, факти, зв’язки. Але пам’ять знову й знову повертала його до слів Станіслава про Соломію.

— Ви сказали, він шукає слабкі місця, — промовив Мирон, не обертаючись. — Що він побачив в Олесі?

Дорошенко відповів не відразу.

— Якось він назвав її ідеальною. Сказав, що вона сама тягнеться до того, хто вирішуватиме за неї. Що їй це звично.

Мирон прикрив очі. Усередині піднявся старий, знайомий біль, який він роками тримав під замком.

— Він сказав мені те саме. Що ми з ним схожі.

— Це правда? — обережно спитав Дорошенко.

Мирон довго мовчав. Вогонь тріщав у каміні, кімната дихала теплом, а йому здавалося, що він стоїть у крижаній воді.

— Я ніколи не бив Соломію, — почав він нарешті. — Ніколи не кричав так, щоб чули сусіди. В чужих очах я був гідним чоловіком: хірург, непитущий, надійний, той, що забезпечує дім. Жінки казали їй, що їй пощастило.

Він повернувся до крісла, сів, подивився на свої руки. Ці руки рятували людей. Ці ж руки роками будували невидиму клітку.

— Я вирішував усе. Що їй носити. З ким спілкуватися. Коли виходити з дому. Вона хотіла працювати — я казав, що їй не треба втомлюватися. Хотіла навідати сестру — я відповідав, що вдома вона потрібніша. Хотіла другу дитину — я вирішив, що однієї досить. Я вимовляв це спокійно, навіть лагідно. Мені здавалося, я дбаю. Я знав краще. Я завжди знав краще…