Він підняв руку, як робив раніше, але людина в жіночому одязі виявилася зовсім не тією, кого він очікував побачити

Вона зняла формений кітель, акуратно повісила його на спинку стільця й натягла сірий кардиган. Річ пахла книжковим пилом, клеєм і довгою звичкою ставати непомітною. Дарина навмисне зсутулила плечі перед темним віконним склом. Відображення вийшло переконливим: опущена голова, м’який безформний силует, жінка, яку легко сприйняти за здобич.

На кухні вона вимкнула верхнє світло, залишивши тільки настільну лампу, повернуту плафоном до стіни. Сіла спиною до коридору, поклала руки на стіл і розслабила м’язи. Усередині в неї не було страху. Був рівний, сухий розрахунок чергової, яка бачить по табло: зустрічний склад уже вийшов на перегін, гальма зірвані, і зіткнення неминуче.

Двері здригнулися від удару черевика. Замок провернувся з грубим скреготом.

— Олеся! — голос Мирона влетів у передпокій раніше за нього самого. — Чому темрява? Я зранку що сказав?

Він кинув портфель на тумбу так, що всередині щось глухо стукнуло.

— Зустрічати чоловіка нормально треба. Чи знову оглухла над своїми папірцями?

Дарина не ворухнулася. Сірий кардиган розчинявся в напівтемряві.

— Литвин прислав аудит, — вів далі Мирон, зриваючи куртку й кидаючи її повз гачок. — Ці розумники з комісії розкрили стяжку. Ти розумієш, чим це пахне? Вони вимагають перерахунок за два місяці. Через твою ранкову тупість усе пішло криво. Сорочку вона мені випрасувала. Я перед інвестором виглядав як пом’ятий клоун.

Кроки наближалися — важкі, швидкі, злі.

— Я з ким розмовляю? Чого ти сидиш спиною, коли я прийшов?

У його голосі було те знайоме задоволення перед покаранням, яке Олеся навчилася розпізнавати раніше за самі слова. Мирон іще не вдарив, але вже вирішив, що має право. У цьому праві й жила його сила.

Дарина мовчала.

— Я питаю, язика проковтнула?

Він підійшов упритул.

— Встала й повернулася.

Мирон схопив її за плече, збираючись ривком розвернути й ударити. Дарина не виривалася. Вона різко підвелася, перехопила його зап’ястя знизу й провернула руку на больовий злам. Водночас ступила вбік, звільняючи собі місце, і долонею штовхнула Мирона в груди.

Інерція зробила решту. Він утратив рівновагу, безглуздо змахнув руками, перечепився об табурет і гепнувся на паркет. Стіл здригнувся.

Дарина простягнула руку й натиснула вимикач. Кухню залило різке біле світло.

Мирон лежав на боці, ошелешено кліпаючи. Він потер забитий лікоть, підвів голову й завмер. Над ним стояла не зіщулена дружина. Над ним, розправивши плечі, височіла спокійна жінка в строгій синій сорочці із залізничними шевронами.

— Здрастуй, родичу, — сказала Дарина рівно. — Станція кінцева. Виходимо.

— Ти… — Мирон спробував спертися на долоню. — Що ти тут робиш? Де Олеся?

— У безпеці. А ти на підлозі. Запам’ятовуй нове положення речей.

— Якого біса? — він почав підводитися, знову наливаючись червоним. — Пішла геть із моєї квартири. Я зараз поліцію викличу, ненормальна.

— Викликай.

Дарина кивнула на телефон, що лежав на столі.

— Просто зараз. Бери й дзвони.

Мирон підвівся на повен зріст і машинально обтрусив штани.

— Ти забула, з ким розмовляєш? Я вас обох по світу пущу. Сестру твою викину на вулицю, тебе слідом.

— Сьогодні на вулицю підеш ти. І без зайвого багажу.

— Та я тебе зараз…

Він ступив уперед, стискаючи кулаки. Дарина навіть не кліпнула. Вона взяла зі столу перший аркуш і кинула йому під ноги. Папір плавно ліг на паркет.

— Ще один крок — і Степан Ілліч Литвин отримає твої чернетки по котеджному об’єкту.

Мирон завмер із піднятою рукою. Погляд упав на аркуш. Він упізнав власний почерк раніше, ніж устиг прочитати цифри.

У кухні стало так тихо, що було чути, як десь у стіні клацнула труба. Обличчя Мирона повільно втратило колір. Упевненість стікала з нього швидше, ніж злість.

— Звідки це в тебе? — спитав він глухо.

— Із правої нижньої шухляди твого столу. Там ще флешка лежала. Дуже змістовна.

— Ти влізла в мої документи? Це крадіжка. Я тебе закрию.

— Не доріс. Дружина має право знати, чим живе її чоловік, а я — її довірена особа. Та й слово «крадіжка» смішно звучить від людини, яка роками тягала гроші з будівництва.

Мирон копнув аркуш носком черевика.

— Фільчина грамота. Нічого ви не доведете. Литвин навіть дивитися не стане на цю макулатуру.

— Литвин уже шукає винних за розкриту стяжку. Ти сам сказав хвилину тому. Як думаєш, він зрадіє, якщо зараз отримає докладні розрахунки з твоїми коефіцієнтами злодійства?

Мирон облизав пересохлі губи. Плечі в нього трохи опустилися.

— Слухай, Дарина, давай без жіночих істерик. Ну, посварилися ми з Олесею. У кого не буває? Я готовий компенсувати. Гроші потрібні? Скільки?

Дарина взяла другий аркуш — медичний бланк із печатками — і поклала поверх роздруківки.

— Читай.

— Що це?

— Довідка з травматології. Вголос.

Мирон неохоче підняв бланк, пробіг очима.

— Множинні гематоми… підозра на тріщину ребра. Дурниці. Вона сама падає. У вас свідків немає.

— Свідки потрібні для суду. А ми працюватимемо комплексно.

Дарина сперлася долонями об стіл.

— Дивися уважно. Завтра вранці цей бланк лягає в найближче відділення поліції разом із заявою про погрози. У ту ж мить твоя подвійна бухгалтерія йде інвестору. Як думаєш, хто з’явиться першим: поліція з питаннями чи служба безпеки Литвина з бажанням поговорити без протоколу?

Мирон відступив на крок. У дорогому костюмі, пом’ятому після падіння, він раптом став меншим — не фізично, а внутрішньо. Наче з нього випустили повітря.

— Ти блефуєш. Олеся на це не піде. Вона мене любить.

— Тієї Олесі, яка тобі вірила, більше немає. Є жінка, яка зафіксувала побої й пішла туди, де ти її не дістанеш.

— Ви обидві хворі. Через пару синців ламати людині кар’єру? Я її годував.

— Ти крав і самостверджувався на слабкій жінці, бо перед сильними мужиками ходиш на задніх лапах. Удома ти герой, а перед Литвином усміхаєшся так, що зуби сохнуть. Твій час закінчився.

Мирон подивився на двері, потім на телефон, потім знову на Дарину.

— Гаразд, — видихнув він. — Ви виграли. Скільки хочете за папери? Назви суму.

— Мені не потрібні твої брудні гроші.

— Тоді що?

Дарина дістала складені аркуші й поклала на край столу.

— Ручку бери. Підписуємо твій обхідний лист…