Він підняв руку, як робив раніше, але людина в жіночому одязі виявилася зовсім не тією, кого він очікував побачити

Коли вони повернулися, за вікнами вже густішав вечір. Дарина поклала довідку на кухонний стіл поруч із роздрукованими фотографіями чорнових кошторисів.

— Збирай сумку. На одну ніч.

— Куди?

— До людини, яка не віддасть тебе Миронові за першим дзвінком. Подруга, колега, хто завгодно.

Олеся гірко всміхнулася.

— У мене немає подруг. Він усіх відвадив. Казав, що вони тягнуть мене вниз. Є тільки Галина Павлівна, завідувачка бібліотеки. Вона живе сама.

— Підходить. Дзвони.

— Що я їй скажу? Уже пізно.

— Скажеш, що вдома аварія. Прорвало батарею, вода по підлозі, сантехніки їдуть, а тобі треба перечекати ніч і врятувати архівні матеріали. Набирай.

Олеся слухняно дістала телефон. Гудки тяглися безкінечно.

— Галино Павлівно, пробачте, що так пізно. Це Олеся. У нас аварія, трубу прорвало. Так, я сама, Мирон на об’єкті. Можна я до вас приїду до ранку? Дякую. Я скоро буду.

Вона скинула виклик і подивилася на Дарину.

— Вона чекає. Поїхали зі мною. Будь ласка. Знімемо кімнату, знайдемо адвоката, подамо на розлучення. Ти не бачила його в справжній люті.

— Тікають ті, хто винен. Ми йому нічого не винні.

— Він себе не контролює.

— Зате я контролюю. Цього вистачить. Діставай свій старий сірий кардиган.

— Навіщо?

— Потрібен силует. У напівтемряві він має побачити не мене, а звичну мішень.

Олеся тремтячими руками принесла безрозмірний в’язаний кардиган.

— Дарина, прошу…

— Відставити паніку. Слухай інструкцію. Їдеш до завідувачки. Телефон вимикаєш у таксі повністю. Жодних повідомлень, жодних перевірок. Завтра рівно о дев’ятій ранку відчиняєш двері своїм ключем. Зрозуміла?

— Зрозуміла.

— Виконуй.

Вхідні двері зачинилися за Олесею. Дарина лишилася сама в квартирі, де страх іще висів у повітрі, але вже перестав бути господарем…