Він підняв руку, як робив раніше, але людина в жіночому одязі виявилася зовсім не тією, кого він очікував побачити

Перший поштовх стався два роки тому. Мирон шукав синю теку з договором і не знайшов її там, де залишив.

— Де документи? — кричав він, вивертаючи шухляди.

— Я їх не чіпала, чесно.

Він просто змахнув її зі шляху. Штовхнув у груди, і Олеся відлетіла до комода, вдарившись спиною об твердий край. Уранці кур’єр привіз величезний букет темно-червоних троянд. Мирон стояв поруч, винуватий, м’який, майже хлоп’ячий.

— Пробач мені, дівчинко. На роботі пекло. Інвестори тиснуть, я зірвався. Ти ж знаєш, як я тебе люблю. Такого більше не буде.

За місяць сталося знову. Потім — за два тижні. Троянди змінилися коробкою цукерок, потім зникли й цукерки. Залишилася тільки звичка шукати в собі причину його злості.

— Ти там заснула? — Мирон клацнув пальцями в неї перед обличчям.

Олеся здригнулася. Він уже доїв, відсунув тарілку на край столу.

— Чай. Міцний.

— Зараз чайник закипить.

— Я сказав — зараз.

Він копнув ніжку столу. Меблі жалібно скрипнули.

— Я втомився як пес. Іду в душ. За десять хвилин чай має стояти біля ліжка. І не смій уночі знову світити на кухні своїми картонками. Побачу смужку світла під дверима — викину весь цей музейний мотлох у вікно.

— Добре. Я не буду.

— Рушник поклади білий. Не ту синю потвору, яку ти вчора повісила.

Він підвівся, кинув серветку в рештки соусу й вийшов. Олеся заплющила очі, слухаючи, як у ванній зашуміла вода. У неї було десять хвилин перепочинку, а потім вона знову мала стати безшумною, зручною, безпомилковою функцією його комфорту…