Він підняв руку, як робив раніше, але людина в жіночому одязі виявилася зовсім не тією, кого він очікував побачити

Ранок розколовся гуркотом упалої вішалки. Дерев’яні плічка вдарилися об паркет, слідом ляпнула тканина.

— Ти з мене знущаєшся?

Олеся зупинилася у дверях спальні з тацею в руках. Було трохи за сьому. Від самого світанку квартира дихала порохом: сьогодні на будівництво мала приїхати технічна комісія, і Мирон ходив із кімнати в кімнату з таким обличчям, ніби все довкола наперед винне.

— Що сталося? — обережно спитала вона. — Я випрасувала світлу сорочку, як ти просив.

Мирон стояв перед розчиненою шафою в самих штанях. Шия почервоніла, під шкірою пульсувала вена. Він підняв сорочку двома пальцями, ніби тримав брудну ганчірку, і ступив до неї.

— Це ти називаєш випрасувала? Подивися на комір. Дивися уважно.

Він тицьнув тканиною їй майже в обличчя. Олеся відсахнулася, ледь утримавши чашку з кавою.

— Він рівний. Я ввечері проходила комір окремо, двічі.

— Тобто я сліпий?

Він понизив голос. Олеся відчула, як холоне між лопатками.

— По-твоєму, я ідіот, який чіпляється до дружини без причини?

— Я цього не казала.

— Сказала. Щойно.

Мирон із силою хльоснув сорочкою по дверцятах шафи.

— Ти завжди так робиш. Стоїш уся біла й нещасна, а мене виставляєш психом. Я для кого тут жили рву? Гроші в дім тягну для кого? Щоб перед найважливішою зустріччю вдягти м’яте шмаття?

— Дай мені три хвилини, я перепрасую. Праска ще тепла, я швидко.

Вона потягнулася до сорочки, але Мирон накрив її плече долонею. Важкі пальці втиснулися в ключицю, притисли так, що в неї підкосилися коліна.

— У мене немає твоїх трьох хвилин. Мене вже чекають унизу. Ти навмисне. Хочеш, щоб я зірвався, щоб приїхав до людей як обірванець?

— Мироне, боляче. Відпусти.

— Тобі боляче? — Він усміхнувся. — А мені як жити з жінкою, яка навіть сорочку до ладу довести не здатна? Я тебе годую, утримую, терплю твої дивацтва, а ти мені ніж у спину перед комісією.

Поштовх був короткий, майже буденний, без широкого замаху. Але сили вистачило: таця вилетіла з рук. Кава хлюпнула на світлі шпалери, чашка вдарилася об ніжку ліжка й розкололася. Олеся спиною врізалася у високий комод і опустилася на підлогу.

— Подивися, що ти накоїла, — сказав Мирон уже спокійно, навіть задоволено. — Вічно бруд за тобою.

Вона сиділа на паркеті, притискаючи долоню до забитого плеча. Коричневі патьоки повільно повзли по стіні.

— Навіщо ти мене штовхнув? — спитала Олеся так тихо, що сама ледь почула свій голос.

— Я тебе не чіпав. Ти оступилася. Бо смикана.

Він переступив через калюжу, дістав із шафи іншу сорочку й швидко застебнув ґудзики перед дзеркалом.

— Лікуй нерви, Олесю. Твої сцени мене колись доконають.

Вона дивилася на його відображення й не могла зрозуміти, як людина, яка щойно кинула її на підлогу, може так спокійно поправляти манжети.

— Прибери тут усе. Щоб увечері квартира блищала. Якщо в кошторисах знайдуть недоліки, я повернуся злий. Краще не потрапляй під руку.

— Я приберу.

— Голос. Поваги не чую.

Олеся підвела голову.

— Я все приберу, Мироне. Удачі на зустрічі.

— Отак і розмовляй із чоловіком.

У передпокої клацнув замок. Металеві двері грюкнули, і квартира, здається, осіла від тиші.

Олеся лишилася серед уламків. Вона не плакала. Сльози давно висохли, залишивши замість себе важку порожнечу, схожу на сіру воду у відрі. Вона повільно потягнулася до великого шматка кераміки й машинально склала його в долоню, хоч край був гострий. У голові вже починав запускатися знайомий механізм: може, комір і справді був поганий; може, якби вона вчора довше прасувала, він не зірвався б; може, її провина не в тому, що вона зробила, а в тому, що взагалі була поруч. Ця думка була страшною, але звичною. Вона дозволяла зберегти ілюзію порядку: якщо винна вона, значить, вона ще може все виправити. Значить, варто стати тихішою, уважнішою, правильнішою — і наступний удар не станеться…