Він повернувся з війни на похорон брата, не підозрюючи, що за одну ніч змінить усе місто

Наступного ранку він пішов на ринок. Не як брат убитого. Просто прийшов як людина, якій потрібна робота.

Куртка стара, обличчя втомлене, манера триматися рівна — без зайвих рухів, без зайвих слів. Ринок жив своїм життям.

Ряди з товарами, крики продавців, запах м’яса й солярки. Люди штовхалися, торгувалися, тягли сумки. Звичайна картина невеликого міста.

Тарас ішов повільно, дивився. Він умів дивитися так, що ніхто не помічав: не впритул, а краєм ока, фіксуючи не обличчя, а поведінку. Хто куди ходить, хто з ким говорить, хто стежить за іншими.

На ринку було кілька людей, які явно не торгували й не купували. Двоє біля головного входу, один біля складу в дальньому кутку. Ще один повільно ходив рядами, ніби прогулювався.

Але прогулянка в нього відбувалася за певним маршрутом. Охорона. Своя охорона «Північних».

Тарас підійшов до складу. За ґратчастою перегородкою сидів неголений чоловік років п’ятдесяти із сигаретою за вухом.

— Робота є? — спитав Тарас.

Чоловік зміряв його поглядом.

— Ким?

— Вантажником, охоронцем — однаково.

— Документи є?

— Є.

— Військовий?

— Був.

Чоловік помовчав, потім кивнув кудись убік.

— Підійди до Богдана, он той у синій куртці. Він вирішує.

Тарас підійшов до Богдана. Тому було років тридцять. Широкоплечий, із важким поглядом, він звик, що люди не дивляться йому у відповідь.

— З фронту? — спитав Богдан, глянувши на руки Тараса.

— Так.

— Коли повернувся?

— Нещодавно.

— Працював де?

— Ніде поки.

Богдан знову дивився, оцінював.

— Випробувальний термін — тиждень, платимо наприкінці. Не влаштовує — іди одразу, не гай часу.

— Мене влаштовує.

— Як звати?

— Сергій.

— Завтра о сьомій ранку. Сюди.

Тарас кивнув і пішов до виходу. Уже виходячи, він озирнувся, ніби випадково. Богдан дивився йому вслід і щось говорив у рацію.

Тарас цього очікував. Увечері він сидів у кімнаті Максима, мати не заходила. Вона розуміла, що йому треба побути самому, хоч і не розуміла, навіщо.

Кімната була проста. Ліжко, стіл, полиця з книжками. На стіні — вирізки з якихось журналів, плакат гурту, назви якого Тарас не знав.

На столі — кілька флешок, стара запальничка, записник. Він узяв записник. Більшість записів — телефони, адреси, якісь числа.

На перший погляд нічого особливого. Але Тарас дивився уважно. На останніх сторінках були записи, які відрізнялися від решти.

Короткі, без імен — тільки цифри й літери. Він сидів і довго дивився на них. Потім зрозумів.

Максим записував дати й суми. Невеликі суми, але регулярні. І поруч — літери, які могли бути скороченнями.

Два чи три рази повторювалося «П». «П» могло означати Північ. Максим щось бачив на складі, щось пов’язане з грошима, і записував це.

Навіщо? Тарас не знав. Але одне знав точно: його брат не був бандитом.

Брат спробував щось зафіксувати. Може, думав кудись звернутися. Може, просто хотів сам зрозуміти.

І його вбили за це. Тарас поклав записник назад. Злості він не відчував.

Злість — емоція, яка заважає думати. Він відчував інше. Холодне, чітке, дуже спокійне.

Розуміння того, що треба зробити…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» нижче👇👇👇