Він сказав зайве просто на нашу річницю, а за хвилину вже шкодував про свої слова

— Ні про що. Просто терпіти не можу такі збіговиська. Метушня, зайвий шум, чужі усмішки. Усе заради того, щоб усім показати, як у нас усе прекрасно.

Я промовчала. За два роки шлюбу я навчилася не відповідати на кожну шпильку. Особливо сьогодні, коли весь вечір був вибудуваний наперед і я знала: головне ще попереду.

Першими приїхали батьки. Батько, як завжди, тримався зібрано й спокійно, у бездоганному костюмі, з тим виразом обличчя, який на роботі змушував людей випростуватися, а вдома одразу ставав м’якшим. Мама зайшла слідом, у новій сукні приглушеного рожевого відтінку, і щойно переступила поріг, одразу пригорнула мене до себе.

— Олесенько, — прошепотіла вона, — я й досі не можу повірити, що ти поруч. Коли тебе забрали після тієї аварії, я думала, що не витримаю.

— Мамо, — тихо зупинила я її. — Ми ж домовлялися: сьогодні тільки добре.

Вона кивнула, та її руки ще кілька секунд тремтіли в мене на плечах.

Поступово зала наповнилася людьми. Прийшли родичі, друзі, співробітники батькової компанії, де ми з Назаром теж працювали. Я усміхалася, зустрічала кожного, приймала букети й вітання, але погляд усе одно раз у раз повертався до чоловіка. Він тримався осторонь, ніби був не винуватцем урочистості, а випадковим гостем. У руці в нього майже весь час лишався келих із міцним напоєм, хоча раніше він рідко дозволяв собі алкоголь на таких вечорах.

Коли до мене підійшла головна бухгалтерка, Ганна Степанівна, я помітила, як її обличчя на мить стало зовсім безкровним. Вона швидко взяла себе в руки, натягнула ввічливу усмішку, але її погляд метнувся в бік Назара.

— Олесю, ви сьогодні просто сяєте, — сказала вона надто бадьоро. — Після всього, що вам довелося пережити, це справжнє диво.

— Дякую, — відповіла я рівно. — Ви теж гарно виглядаєте…