Він сказав зайве просто на нашу річницю, а за хвилину вже шкодував про свої слова

— Так, — сказала я. — Я зіграла за твоїми правилами. Як ти зіграв у кохання, коли вже був із нею. Як одружився не зі мною, а з можливістю наблизитися до компанії мого батька. Як, можливо, прорахував і багато іншого.

Я не договорила. Назар різко розвернувся й пішов до виходу. Ганна Степанівна поспішила за ним, збиваючись на підборах.

— Ти ще пошкодуєш! — кинув він через плече.

— Ні, — відповіла я тихо. — Шкодуватимеш ти.

Коли двері за ними зачинилися, зала ніби спорожніла, хоча люди все ще лишалися на місцях. Мама плакала в батька на грудях. Гості переглядалися, хтось швидко збирав речі, хтось, навпаки, сидів нерухомо, не знаючи, чи доречно вставати, говорити, підходити до мене.

Я підняла келих. Рука не тремтіла.

— Перепрошую, що цей вечір став таким, — сказала я. — Але правда мала прозвучати. Рештою займуться ті, хто зобов’язаний розбиратися в таких речах.

За три місяці я сиділа в кабінеті слідчого й дивилася, як він акуратно складає папери в теку. На столі лежав черговий документ із відмовою продовжувати справу. Формулювання змінювалися, зміст лишався той самий: доказів недостатньо.

— Розумієте, — сказав він утомлено, знімаючи окуляри, — ми перевірили всі доступні версії. Підняли відомості із сервісу, де машина була незадовго до аварії. Опитали майстрів. Вивчили записи камер, які вдалося знайти. Але минуло надто багато часу. Експертиза не може впевнено підтвердити, що несправність гальм створили навмисно.

Я кивнула. Десь глибоко всередині я знала, що так і буде. Час справді було втрачено, а підозри, навіть найстрашніші, не стають доказами лише тому, що серце в них упевнене.

— Ми зробили все, що могли, — додав він…