Він урятував маленьке вовченя, а невдовзі опинився перед зграєю, яка повелася зовсім не так, як очікували люди

Остап повільно опустився на одне коліно. Коліно пішло в мокрий сніг, але він не звернув уваги. Він трохи розвернув руки, даючи вовчиці побачити маля.

— Дивись, — сказав він ледь чутно. — Він дихає. Я тільки витяг його.

Вовченя видало слабкий писк. Цей маленький звук ніби прорізав натягнуту до болю тишу. Кілька вовків підвели голови. Гарчання стало тихішим, глибшим, уже не таким уривчастим. Вовчиця підійшла ще ближче. Тепер Остап відчував її запах — мокра шерсть, земля, хвоя, кров.

Вона торкнулася носом мордочки дитинчати. Вовченя відповіло коротким, здавленим звуком і спробувало вибратися з рук людини. Остап зрозумів, що більше тримати не можна. Так само повільно, як опускався на коліно, він поклав маля на сніг перед собою.

Вовченя зробило крок до матері, але лапи його підвели. Воно завалилося на бік, жалібно пискнуло. Вовчиця миттю нахилилася, підхопила його зубами за загривок і відступила. Зграя завмерла, ніби чекала нового знака.

Остап підвівся не відразу. Він дав їм кілька секунд, щоб відійти, але вовки не йшли. Вони дивилися. Не нападали, не гарчали з колишньою люттю, але й не розривали кільця. У їхній нерухомості було випробування.

Лише коли вовчиця з дитинчам відступила до поваленої ялини, Остап обережно зробив крок назад. Потім іще один. Молодий самець із розірваним вухом повернув голову слідом за ним, стежачи за кожним рухом. Остап тримав долоні відкритими, не намагався повернутися спиною, не пришвидшувався. Він відчував, як мокрий одяг крижаніє на тілі, а серце все ще калатає так сильно, ніби намагається вирватися назовні.

На відстані кількох десятків кроків кільце розпалося. Вовки, ніби отримавши безмовний наказ, повернули до лісу. Вовчиця понесла маля в темне заглиблення між корінням, де сніг лежав пухко й чисто. Остап іще раз побачив білий клубочок біля її грудей, слабкий, але живий, і тільки тоді дозволив собі відвернутися…