Він віз хліб у район і зупинився через дівчинку на узбіччі. Назад на тому самому повороті на нього вже чекали

Зелений фургон пішов першим. Через спляче село проїхали з ближнім світлом. За останніми хатами дорога спустилася до річки, і під колесами одна за одною загриміли мостові дошки. Спершу під машиною Степана, потім під хлібовозом. Після підйому праворуч виникли темні силуети трьох башт.

Степан загасив габарити біля воріт. Олег зупинився поруч, а Дмитро залишив молоковоз упоперек мосту, вийняв ключ і пішки наздогнав інших. Перед ними лежав зруйнований комплекс: довгий корівник без даху, цегляна стіна з порожніми прорізами й одноповерхова контора. Розбите вікно було заткнуте старою курткою.

Сивий показав на ліві двері. Дитяча кімната замикалася зовні на гачок. Олег перепитав, сподіваючись, що недочув. Степан мовчки зняв засув.

Усередині пахло сирістю, димом і давно не праним одягом. Біля пічки лежали два зсунуті матраци, накриті купою ковдр і тілогрійок. Під ними спали п’ятеро. Біля стіни чекали шість підписаних мішків.

Олег присів біля найближчого матраца й тихо звелів прокидатися. Першою розплющила очі Олеся. Дівчинка миттю сіла й затиснула рот долонею — так швидко, ніби її довго цього вчили.

— Я від Соні, — прошепотів Олег. — Вона в мене вдома й чекає на вас.

— Соня втекла, — недовірливо відповіла Олеся.

— Втекла. Тепер кличе вас.

Четверо підвелися без запитань. Тільки найстарший лишився на матраці. Кремезний тринадцятирічний Богдан подивився на Олега, на Степана в дверях і раптом закричав на весь голос:

— Кряж!

Степан затулив йому рота, намагаючись не завдати болю. Підліток виривався, бив його ліктями й намагався знову покликати дорослих. З іншого боку стіни рипнуло ліжко.

— Виводь інших! — звелів Степан.

Дмитро вже спрямовував чотирьох дітей у сіни. Вони йшли напівсонні, у тому, в чому лягли, і не кричали. Олег не пішов за ними. За малюнком Соні люк у льох мав бути в дальньому кутку сіней.

Він знайшов дерев’яну кришку, притиснуту ящиком із цеглою. Посунув тягар, відкинув клямку й спрямував промінь униз. Із темряви війнуло холодною землею.

Біля стіни на чохлі, набитому соломою, лежав худий підліток. Він підвівся на лікті й затулив очі від світла. Ліва нога була обмотана чистими смугами тканини від щиколотки майже до коліна.

— Ти Максим?

Хлопець не відповів.

Олег витяг з-під куртки старий черевик і опустив його в промінь ліхтаря.

— Соня передала.

Максим побачив затягнутий трьома вузлами шнурок, опустив голову на солому й заплакав зовсім беззвучно.

Олег спустився й підняв підлітка на руки. Максим важив не більше мішка борошна. Пошкоджена нога не згиналася й навіть крізь пов’язки здавалася гарячою. Коли вони вибралися в сіни, дитяча кімната вже спорожніла, а у двір тягнуло морозним повітрям.

Біля фургона Дмитро допомагав останній дитині залізти в кузов. Степан тримав Богдана за плече, але той більше не кликав на допомогу, тільки впирався ногами. На ґанку правої половини контори стояв Руслан. Він устиг накинути бушлат поверх домашнього одягу й вийшов босоніж. У руках нічого не було.

— Мироновичу, що ти робиш? — спитав Кряж звичним спокійним голосом.

— Виводжу дітей.

— Ти розумієш, чим це закінчиться?

— Розумію.

Руслан перевів погляд на Максима, відчинений кузов і незнайомих водіїв.

— Отже, ось як.

У цю мить із лівих дверей вибіг Тарас. Він був у самих штанях і тримав монтировку. Не роздумуючи, рушив до Олега: у того обидві руки були зайняті.

Степан відпустив Богдана й став на шляху. Не замахнувся, не спробував ударити — просто широко розставив руки. Перший удар припав по плечу навскіс, але сивий устояв. Тарас підняв монтировку знову, однак Дмитро кинувся ззаду й збив його під коліна.

Вони покотилися по мерзлій землі. Дмитро був важчий і діяв без люті. За пів хвилини він уже сидів на нападникові й стягував йому руки власним ременем, прикріплюючи до труби під ґанком.

Олег доніс Максима до кузова й передав Олесі, яка сиділа біля самих дверей.

— Підтримуй голову. Усі тут?

— Богдан лишився!

Підліток стояв посеред двору. Він переводив погляд із Тараса, який марно смикав ремінь, на Руслана, що не зробив ані кроку на допомогу, потім на Степана, який тримався за пошкоджене плече. За кілька секунд Богдан розвернувся й побіг до хлібовоза.

Руслан і далі стояв на ґанку. Його обличчя лишалося не злим, а зосередженим, ніби він прораховував варіанти. Але рахувати було нічого. Діти були в машині, молоковоз перекривав міст, один помічник був зв’язаний, другий перейшов на інший бік.

Кряж назвав Степана неправильним по батькові. Сивий уперше за шість років виправив його:

— Степан Миронович. Міг би вже запам’ятати.

Руслан повернувся в дім, за хвилину вийшов одягнений і з сумкою. Підійшов до світлого позашляховика, кілька разів повернув ключ, відкрив капот і посвятив запальничкою. Зрозумівши, що двигун не запуститься, закинув сумку на плече й пішов через поле до лісосмуги.

Степан повів зелений фургон слідом за хлібовозом. Дмитро звільнив міст і замкнув колону. Дошки під важкими машинами гриміли так голосно, що тепер цей звук уже нікого не міг попередити…