Він віз хліб у район і зупинився через дівчинку на узбіччі. Назад на тому самому повороті на нього вже чекали

Максим лежав у палаті на першому поверсі, біля вікна. Пошкоджену ногу закривав гіпс до коліна. Коли двері відчинилися, Соня зупинилася на порозі й не зробила ані кроку. Вона не кинулася до ліжка, не покликала брата й не заплакала. Просто дивилася.

Ірина стояла за її спиною й пізніше зізнавалася, що в ту мить злякалася дужче, ніж за всі попередні дні. Дівчинка надто довго жила з певністю, що Максим загинув. Тепер живий брат був за кілька метрів, і повірити в нього було, здається, важче, ніж змиритися з утратою.

Максим підвівся на ліктях.

— Сонько.

Тільки після цього вона рушила. Повільно дійшла до ліжка, сіла на самий край і втупилася обличчям йому в плече. Максим однією рукою обійняв сестру за голову, другою тримався за металеву спинку, щоб не з’їхати. Кілька хвилин вони мовчали. Ірина лишилася біля дверей, а Олег, який приїхав після рейсу, стояв у коридорі.

Соня першою відсторонилася. Дістала з сумки згорток у кухонному рушнику й обережно розгорнула. На ковдрі з’явився старий чоловічий черевик.

— Мій, — одразу впізнав Максим.

— Твій.

— Де ти його знайшла?

— Біля ґанку. Наступного ранку після того, як тебе забрали.

Хлопець узяв взуття обома руками й довго розглядав стертий носок, шнурок із трьома вузлами й потемніле місце під язичком, яке сестра відмивала двічі.

— Я думав, ти знаєш, що я живий, — сказав він.

— Звідки?

— Я кричав із льоху. Увесь перший тиждень щодня.

Соня похитала головою. Вона не чула жодного разу.

— Значить, кришку добре закривали, — тихо відповів Максим.

Олег почув ці слова крізь прочинені двері й відійшов до вікна. Йому знову уявився важкий ящик із цеглою, який довелося зсунути з люка. Він дивився на лікарняне подвір’я, поки Ірина не покликала його до палати.

Лікарі готували Максима до переведення в обласну клініку. Перелом зрісся неправильно, нога втратила рухливість, але надія зберегти можливість ходити лишалася. Медики не обіцяли, що кульгавість зникне повністю. Спершу підліткові треба було набратися сил, а потім пережити складне виправлення кістки.

Соня сиділа поруч, поклавши долоню на старий черевик. Тепер ця річ уже не була доказом смерті, але розлучитися з нею дівчинка однаково не могла. У ній поєдналися і п’ять тижнів страху, і ранок утечі, і перший знак, за яким Максим зрозумів, хто прийшов відкрити льох.

За день по дітей мала прибути інспекторка обласної служби. Та сама офіційна машина, якої Соня боялася у вівторок, усе-таки їхала по неї. Тільки тепер у районному центрі на неї чекала не одна невідома дитина, а шість особових справ…