Він віз хліб у район і зупинився через дівчинку на узбіччі. Назад на тому самому повороті на нього вже чекали

За графіком далі був магазин в іншому селі. Олег подав фургон задом до вікна, розчинив кузов і став передавати лотки продавчині Людмилі. Та відразу помітила, що він приїхав не зі звичного боку, і взялася бурчати через зайвий гак і пом’яті батони. Водій відповідав коротко. Крізь скло кабіни він бачив Соню: вона сиділа нерухомо, дивлячись перед собою.

Перераховуючи буханки, Людмила поскаржилася, що хліба їй постійно бракує. Із середини літа до закриття через день приїздив один і той самий покупець. Брав вісім, іноді десять буханок чорного хліба, а разом із ними — цілий мішок макаронів.

— Для господарства, мабуть? — припустив Олег.

— Яке господарство в таку пору? — заперечила вона. — Та й тваринам покупний хліб не возять. Чоловік літній, сивий, над бровою довгий шрам. Приїздить на зеленому вантажному фургоні, мовчки розраховується й їде.

Повернувшись у кабіну, Олег ніби між іншим описав покупця. Соня нічого не сказала, однак її пальці на колінах повільно стиснулися. Цього виявилося досить.

До районного центру вони дісталися невдовзі після восьмої. Олег закінчив розвантаження, здав накладні й сховав машину за високим парканом, щоб із вулиці її не було видно. Спершу він повів дівчинку не в поліцію, а в невеликий медпункт. Наталія Іванівна Шевченко знала його багато років. Почувши кілька фраз, вона відразу веліла привести дитину.

Соню довелося вмовляти на ґанку. Вона погодилася зайти тільки після обіцянки не замикати двері. Олег сорок хвилин чекав у коридорі й тричі виходив перевіряти подвір’я.

Наталія Іванівна з’явилася сама. Голос у неї був рівний, але долоні вона весь час витирала об халат. На правій п’яті виявилася глибока рана, яку слід було зашити кількома днями раніше. За зросту близько ста сорока сантиметрів дівчинка важила лише двадцять чотири кілограми. Це була не природна худорлявість, а тривале голодування. Поперек спини тяглися старі вузькі сліди. Соня сказала, що впала, і більше нічого пояснювати не стала.

— Є ще одна дивина, — додала фельдшерка. — Вона дозволила оглянути спину й босу ногу, але великого черевика зняти не дала. Він їй розмірів на п’ять завеликий, однак вона тримається за нього так, ніби це єдине, що в неї лишилося.

У місцевому відділку поліції черговий скерував їх до слідчого Андрія Михайловича Коваленка. У кабінеті було холодно; працівник сидів у светрі поверх форми й записував розповідь Олега, уточнюючи колір машини, кількість чоловіків і місце зустрічі. Потім повернувся до Соні.

Ім’я вона повторила. На запитання про прізвище змовчала. Вік назвала — одинадцять. Звідки прийшла, де живе і хто її батьки, не відповіла.

Коваленко відклав ручку й спокійно пояснив порядок. Особу дитини поки не встановлено, отже, дівчинку зобов’язані тимчасово влаштувати під нагляд. У самому районі відповідного центру не було. Спеціальна машина з обласної приймальної установи мала приїхати лише в п’ятницю, а до того Соню довелося б залишити в кімнаті при черговій частині.

Почувши це, дівчинка різко схопилася. Стілець відлетів до стіни, а вона притислася спиною до дверного одвірка.

— Не віддавайте мене, — сказала вона.

Слідчий запевнив, що ніхто не збирається повертати її незнайомцям.

— Ви подзвоните, і вони самі приїдуть, — заперечила Соня. — Вони завжди приїжджають.

Коваленко спитав, хто саме. Відповіді не було. Тоді він провів долонею по обличчю й розповів Олегові те, чого дівчинка, можливо, не знала. За літо на цьому шосе сталося три напади на водіїв. Кожен починався однаково: на узбіччі з’являлася дитина…