Він вважав нормальним привезти свекруху в нашу квартиру, аж поки не почув, що мої батьки теж залишаються

— Роздягайся, Мирочко, — розпорядилася Галина Петрівна. — Манто на вішак, сумочку вбік і на кухню. Картопля нечищена, морква чекає, чоловіків годувати треба. Остап із батьком каналізацію розбирає, їм сили знадобляться.

— Я картоплю чистити не буду, — обурилася Мирослава Данилівна, притискаючи сумочку до грудей. — Я гостя. Я приїхала відпочити, подихати спокійно й відновитися.

Кузьма, який досі спостерігав за всім із верхньої полиці взуттєвої тумби, вирішив, що сімейній драмі бракує його участі. Він безшумно зіскочив униз, підійшов до леопардової валізи й з виразом знавця взявся точити об неї кігті. Синтетична тканина затріщала неприємно й бадьоро.

— Ах ти ж негідник! — верескнула Мирослава Данилівна, замахуючись сумочкою. — Геть звідси, шерстяна напасте!

Кузьма фиркнув, усім хвостом показав, що не вважає її зауваження переконливим, і зник за ящиком з інструментами. Звідти він і далі стежив за тим, що відбувається, з виглядом істоти, яка виконала свою важливу місію.

— Мамо, заспокойся, — пробурмотів Остап і схопився за валізи. — Я віднесу речі у вітальню.

— Куди? — водночас гаркнули Степан Васильович і Галина Петрівна.

Остап завмер.

— У вітальні ми шпалери подивимося, — радісно пояснив тесть, витираючи забруднені руки старим рушником. — Стики у вас підозрілі. А потім плінтуси. Ти ж сам казав, що тобі треба струснутися. Фізична праця допомагає краще за будь-який диван.

Мирослава Данилівна почала розуміти масштаб лиха. Її ретельно виношений план — лежати на дивані, просити чаю, давати невістці поради й приймати турботу — розсипався просто в передпокої. Замість спокійного відпочинку їй пропонували картоплю, часник, труби й товариство людей, які явно не визнавали слова «гостя» як поважної причини нічого не робити.

Вона повернулася до Дарини, вирішивши вдарити по найм’якшому, як їй здавалося, місцю.

— Дарино, що це за балаган? Твій чоловік узяв відпустку, щоб присвятити час матері. А ти влаштувала тут ремонтну бригаду.

Дарина подивилася на неї великими очима. Нижня губа здригнулася рівно настільки, щоб сцена виглядала переконливо, але не надмірно.

— Але Остап сказав, що відпустка для сім’ї, — тихо промовила вона. — Хіба мої батьки не сім’я? Він же голова дому, він вирішує. Сказав — готуватимемо на всіх. Сказав — треба навести затишок. От тато й наводить. А мені лікарка веліла берегтися. У мене й так живіт тягне, я боюся зайвий раз вставати…