Він вважав нормальним привезти свекруху в нашу квартиру, аж поки не почув, що мої батьки теж залишаються

Галина Петрівна тут-таки опинилася поруч із донькою. Її обличчя стало таким суворим, що навіть вода, яка десь капала, ніби на секунду змовкла.

— Мирославо, ти на вагітну жінку голос не підвищуй, — сказала вона низько й виразно. — Синочок твій свято вигадав, усіх зібрав, а ти тепер невдоволена? Бери ножа й іди на кухню. У нас тут колективний відпочинок.

Остап спробував стати частиною стіни. Виходило погано: стіна була рівніша й виглядала спокійнішою.

— Дарино, — прошепотів він, дивлячись на дружину з відчайдушним проханням. — Скажи їм, щоб вони поїхали. Ми ж хотіли втрьох. Я, ти і мама.

— Як поїхали? — щиро здивувалася Дарина. — Тато вже унітаз відкрутив. Ти сам казав, що в тебе цілий місяць вільний. Що тобі потрібне перезавантаження. От і відпочивай активно. Мама тобі фартух приготує, щойно з трубами закінчиш.

— Та не хочу я ніяких труб! — зірвався Остап. Обличчя в нього стало червоним, голос високим. — Я хотів грати, лежати й щоб ти нам їжу носила!

Він стулив рота, але було пізно. Слова вже впали в передпокій, важкі й негарні. На кілька секунд усе стихло. Навіть Кузьма перестав муркотіти за ящиком.

Степан Васильович дуже повільно опустив розвідний ключ. З його обличчя зникла весела простота, і замість неї з’явився спокій людини, яка помітила перед собою хистку перегородку й уже знає, як її демонтувати.

— Ось воно як, — протягнув він, підходячи ближче. — То ти, хлопче, вирішив мою доньку на восьмому місяці в прислугу записати? Щоб вона довкола тебе й твоєї мами крутилася, поки ти джойстика гладиш?

Остап втиснувся в стіну остаточно. Мирослава Данилівна дивилася на сина вже без колишньої величавості. До неї дійшло, що ніякого продуманого відпочинку він їй не організував. Він просто вирішив перекласти все на вагітну дружину, не впорався навіть із підготовкою власного задуму, а тепер утягнув її в чужу кухонно-ремонтну м’ясорубку.

— Остапе, ти бовдур, — сухо сказала вона.

Син сіпнувся.

— Мамо, ти чого?

— Додому я, — відрізала Мирослава Данилівна й різко накинула хустку. — Працювати я сюди не наймалася. Міг би хоч раз у житті все влаштувати нормально. Оплачу собі відпочинок десь без твоїх геніальних планів.

Вона вхопила подряпану валізу, другу ривком підтягла слідом, викотила обидві за поріг і грюкнула дверима так, що зі стелі осипався дрібний пил. Остап залишився в передпокої сам проти трьох людських поглядів і одного котячого, найнещаднішого…