Він знайшов наречену в хащі ледь живою, але найбільше його вразило її тихе попередження

Побачивши дах сторожового будинку, Тарас додав швидкості. Двері він розчахнув плечем, переніс дівчину до широкої лави біля печі й поклав на вовняний плед. Зверху накрив важкою ковдрою, після чого почав діяти з тією зосередженою точністю, що лишилася в ньому з часів давньої служби: розтопив піч сухими полінами, поставив воду й розкрив аптечку.

Диспетчерові він говорив короткими фразами, не дозволяючи голосу видати тривогу. Пояснив, де стоїть будинок, повідомив про непритомний стан, переохолодження й сліди зв’язування, попросив надіслати лікарів і поліцію. Закінчивши розмову, він знову перевірив дихання дівчини, обережно розтер їй долоні крізь тканину й посунув лаву ближче до тепла.

Хвилин за двадцять у кімнаті запахло палаючою сосною, а на маленьких вікнах виступила пара. Дівчина ворухнула пальцями, її повіки затремтіли й повільно піднялися. Каламутний сіро-блакитний погляд ковзнув по стельових балках, брусових стінах і незнайомій печі. Не впізнавши нічого довкола, вона різко спробувала сісти, скрикнула й схопилася обома руками за голову.

— Не рухайся так швидко, — сказав Тарас, подаючи кухоль теплої води. — Пий потроху.

Вона дивилася на нього з тваринною недовірою, тремтячи під ковдрою. Кухоль тримала обома руками, ніби він був надто важкий. Перший ковток викликав кашель, другий пройшов легше, а після третього дівчина наблизила обличчя до краю кухля й ледь чутно попросила:

— Тільки не кличте Данила. Будь ласка, не кажіть йому, де я.

Тарас присунув табурет і сів так, щоб не нависати над нею.

— Хто такий Данило?

Відповіді не було. Дівчина заплющила очі, поклала голову на згорнутий ватник і знову завмерла, ніби витратила на ці кілька слів останні сили. Тарас вийшов на ґанок, вдихнув сире повітря й набрав Миколу Степановича — місцевого поліцейського, якого знав понад двадцять років.

— Колю, у мене тут молода жінка. Знайшов біля озера, у весільній сукні. Руки були зв’язані.

На тому кінці надовго замовкли. Потім Микола спитав, чи вмикав Тарас ранкові новини. Виявилося, з ночі розшукували наречену, яка зникла з великого передвесільного святкування, влаштованого напередодні реєстрації. Наречений подав заяву близько першої ночі, на світанку біля садиби вже зібралися журналісти, а слідчі перевіряли версію про напад невідомого.

— Хлопця звати Данило Коваленко, — додав Микола. — Син Павла Коваленка. Родину ти напевно знаєш.

Тарас знав. Коваленкам належали пилорама, магазини, придорожній готель і рибне господарство на дальньому озері. Павло вмів говорити так, що співрозмовники погоджувалися ще до того, як розуміли, з чим саме, а при згадці його прізвища мешканці селища мимоволі стишували голос.

Повернувшись до кімнати, Тарас сів навпроти лави.

— Як тебе звати?

— Марина.

— Я вже викликав допомогу, Марино. Сховати тебе від лікарів і поліції не вийде, навіть якщо ти цього хочеш.

Вона кивнула без заперечень, але в її погляді проступив розпач.

— Ти боїшся Данила?

Марина довго дивилася у вогонь, перш ніж заперечно хитнути головою.

— Не його.

— Тоді скажи, хто вдарив тебе, зв’язав і привіз у ліс.

Вона відвернулася до стіни й підтягла ковдру до самого підборіддя.

— Якщо назву ім’я, ви вирішите, що я брешу. Усі так вирішать.

Десь за деревами завила сирена. Тарас дивився на крихку постать під важкою ковдрою й дедалі виразніше розумів: шукати випадкового злочинця слідству, найімовірніше, доведеться марно. Людина, якої боялася Марина, була зовсім близько й належала до кола тих, кого тут знали багато років…