Він знайшов наречену в лісі ледь живою… А її перші слова викрили страшну таємницю

— Тихо, дівчинко, тихо, — пробурмотів він, знімаючи з себе ватник. — Тільки тримайся.

Він закутав її, притиснув долонями холодні плечі й підняв на руки. Дівчина виявилася майже невагомою. На секунду Тарасові згадалася Лада в чотири роки: як він ніс її зі станції, коли вона заснула в нього на плечі, пахла молоком і мокрими рукавичками. Цей спогад ударив під ребра раптово й боляче. Він стиснув зуби й поніс незнайомку до мотоцикла.

Назад він їхав повільно. Однією рукою тримав кермо, другою притискав дівчину до грудей. Її голова безсило моталася біля його плеча, дихання то з’являлося, то ніби провалювалося в тишу. Тарас усе повторював собі під ніс, не їй навіть, а собі, щоб не дати рукам здригнутися. Живи. Ну ж бо, живи. Дотягнемо. Тільки дотягни…