Він знайшов наречену в лісі ледь живою… А її перші слова викрили страшну таємницю

Сторожовий будинок показався з туману, як темна пляма серед стовбурів. Тарас заніс дівчину всередину, плечем штовхнув двері, поклав її на широку лаву біля печі й укрив спершу своїм ватником, потім товстою вовняною ковдрою. Далі він перестав думати й почав діяти. У ньому ввімкнулася стара, колись вивчена зібраність: така приходила в хвилини, коли на роздуми не лишалося місця. Він рухався майже безшумно, але всередині все було натягнуте до дзвону. Кожен її вдих здавався йому надто слабким, кожна пауза між вдихами — надто довгою. Сухі соснові поліна зайнялися швидко. У печі затріщало, по кімнаті поповз запах смоли й диму. На плиту він поставив чайник, із шафи дістав аптечку, перевірив дихання, знову помацав пульс і тільки тоді дозволив собі на секунду спертися долонями об край столу.

Телефон упіймав зв’язок не відразу. Тарас вийшов до вікна, підняв руку вище й нарешті додзвонився.

— Чергова? Сторожовий будинок природоохоронної території, вісімнадцятий квадрат. Знайшов молоду жінку в лісі. Без свідомості. Переохолодження, сліди зв’язування на руках. Дихає, пульс слабкий. Під’їзд — від нижньої ґрунтовки, через стару просіку. Чекаю.

Він говорив коротко, як у рапорті, не дозволяючи голосу розповзтися. Потім подзвонив Василеві Степановичу, місцевому поліцейському, якого знав понад двадцять років. Василь узяв не відразу й спершу буркнув сонне «що там у тебе знову». Тарас перебив:

— У мене не сіть. Дівчина. У весільній сукні. Зв’язана. Жива.

На тому кінці стало тихо. Тарас почув, як поліцейський різко видихнув.

— Ти новини зранку не бачив?

— Мені було не до новин.

— Наречену шукають. Із вчорашнього весілля зникла. Наречений заяву подав уночі, до світанку вже вся округа на вухах. Телевізійники приїхали, слідство маніяка відпрацьовує. Хлопець перед камерами плакав, просив її повернутися.

Тарас подивився крізь мутне скло на лаву. Дівчина лежала майже нерухомо, тільки ковдра ледь помітно здіймалася на грудях…