Він знайшов наречену в лісі ледь живою… А її перші слова викрили страшну таємницю

Після Федора він зайшов до аптеки. Раїса, аптекарка, знала про селищні хвороби й чужі нерви більше за будь-якого лікаря.

— Оксану Гриценко давно бачила?

Раїса озирнулася на порожні двері.

— Учора заходила. Заспокійливе брала, і міцне, і трави зверху. Я ще здивувалася.

— Плакала?

— Ні. От у тому й річ. Зібрана була, холодна. Не як мати, в якої невістка зникла, а як людина, що чекає результату. Гаманцем по прилавку стукала. Купила й пішла.

На виїзді до садиби Тарас ледь не зіткнувся з чорним джипом Семена Гриценка. Машина різко загальмувала, здійнявши пил. Семен вийшов із кабіни — високий, широкий, з важким поглядом людини, звиклої, що перед ним відступають.

— Чого крутишся тут, доглядачу?

— Територію об’їжджаю.

— Повз, значить? — Семен усміхнувся. — Чув, знайшли нашу наречену. Жива?

— Жива.

— Ну й добре. Молодь нині нервова. То зникають, то знаходяться.

Він розвернувся й пішов до воріт. Тарас дивився йому в спину й розумів: Семен знає більше, ніж каже. Може, не все. Але досить, щоб не дивуватися.

На зворотному шляху Тарас зупинився біля сосни, дістав телефон і знову ввімкнув запис із Назаром. Довго вдивлявся в обличчя молодого чоловіка. Лінія підборіддя, розріз очей, щось у посадці голови. Схожість була не прямою, не явною, але вдарила його так сильно, що він ледве видихнув.

— Не дай Боже, — сказав він пошепки.

Удома Дарина чекала на ґанку. З його обличчя вона відразу зрозуміла: поїздка принесла не відповідь, а нові страхи.

— Що сталося?

— Дізнався дещо, — сказав Тарас. — Але поки не все.

Він увійшов до будинку, де пахло пічним теплом і вчорашньою гречкою, і вперше за довгі роки відчув, що його самотнє життя перестало належати тільки йому…