Він знайшов наречену в лісі ледь живою… А її перші слова викрили страшну таємницю

Селище зустріло його пилом, запахом пічного диму й звичним шепотом біля магазину. На ґанку стояли три жінки й обговорювали зниклу наречену так жваво, ніби говорили не про чуже лихо, а про зміну погоди. Тарас пригальмував, привітався, і його відразу втягнули в розмову.

— Кажуть, просто з весілля зникла, — сказала одна. — Вийшла на повітря і як розчинилася.

— А мати нареченого?

— Оксана? Ніби вбита горем. Вікна завісила, до людей не виходить.

— А Семен?

— Той злий, як ведмідь. На джипі по окрузі мотається, людей смикає.

Тарас кивнув, залишив мотоцикл біля магазину й пішов до старого Федора Зінчука. Той усе життя пропрацював на тракторах, а на старість став живою пам’яттю селища: хто з ким жив, хто з ким судився, хто кого покинув. Федір порався в гаражі з іржавим редуктором, але гостеві зрадів і відразу потяг на кухню.

За чаєм Тарас почав здалеку.

— Оксана давно в Гриценків?

— Та вже чверть століття, — сказав Федір, витираючи руки ганчіркою. — Семен її молодою привіз. Горда була, гарна, дивилася на всіх зверхньо. За рік Назара народила. Семен тоді тиждень людей частував: спадкоємець, мовляв. Після смерті першої дружини він ходив, як порожній, а тут ожив.

Федір поліз на верхню полицю по банку з сушками й зачепив ліктем стос старих тек. Папери посипалися на підлогу. Тарас нахилився допомогти й раптом побачив пожовклу фотографію. Сільське свято, довгий стіл, обличчя, сміх. У кутку стояв він сам — молодий, темноволосий, з відкритим обличчям, у якому Тарас теперішній насилу впізнавав себе. Поруч із ним була Оксана.

— Звідки це в тебе? — спитав він, і голос здригнувся.

Федір глянув і хмикнув.

— Стара картка. Ти ж із нею жив тоді, забув? Гарна пара була. Усі теревенили, поки вона до Семена не пішла.

Тарас перевернув фотографію. На звороті олівцем стояла дата — рівно за місяць до її відходу. На знімку Оксана дивилася не в об’єктив, а кудись убік, ніби вже бачила дорогу, якою потім піде…