Вона хотіла тихо навідати маму, але знайома машина й голоси з будинку повністю змінили її плани.

Оксана довго дивилася на чоловіка. За цей спокій вона його й любила. Богдан був розумною людиною, але не роздував обставини до розмірів катастрофи, якщо вони не змінювали головного.

— Твоя мати дізнається.

— Авжеж.

— І зробить висновки.

— Мама робить висновки, навіть коли я купую інший чай. Це нічого не змінить між нами.

— А Кирило?

— Може радіти, засмучуватися чи жартувати. Мене це не стосується.

Оксана взяла виделку. Пельмені давно охололи, але вона була надто голодна, щоб звертати на це увагу.

— Мені знадобиться підтримка. Не гроші й не поради. Просто будь поруч, поки все це розгортається.

— Я поруч.

— Процес буде довгим. Суд, документи, перевірка компанії. З керівником там, схоже, серйозні проблеми.

— Я інженер і в ваших юридичних паперах мало що тямлю. Але поруч бути зможу.

— Цього досить.

Вона віднесла тарілку до мийки й, не обертаючись, додала:

— За тиждень хочу привезти Марину до мами. Поїдеш із нами?

— Якщо тобі це потрібно — поїду.

— Потрібно.

Богдан сидів за столом, трохи зсутулений після робочого дня, втомлений і цілком спокійний. Оксана вперше за кілька діб відчула під ногами твердий ґрунт.

— Іди спати, — сказала вона. — Уже пізно.

— А ти?

— Посиджу ще трохи.

Із кухонного вікна було видно їхнє невелике місто: кілька рядів ліхтарів, темні дахи, світло цілодобового магазину. За тиждень їм належало побачити зустріч двох жінок, кожна з яких тридцять два роки жила, не знаючи правди про іншу. Оксана не знала, чи знайдуться в них слова. Але була майже певна: мати поставить чайник. Іноді цього вистачало, щоб почати…