Вона лише дивилася на сукню, яку не могла купити, аж поки в її житті не з’явився незнайомий спостерігач

Вона ще кілька секунд стояла перед вітриною, а потім тихо сказала сама собі:

— Колись.

Це слово прозвучало так тихо, що його майже неможливо було почути. Ірина всміхнулася власному відображенню у склі й нарешті відвернулася.

Вона не помітила, що за кілька десятків метрів від неї стояв чорний автомобіль. Усередині сидів чоловік, який спостерігав за нею. Дмитро Мельник був відомий у місті як успішний бізнесмен. Його ім’я часто з’являлося в ділових новинах, а його компанії посідали міцні позиції на ринку.

Він звик бачити довкола себе людей, які хотіли отримати від нього гроші, зв’язки чи вигідний контракт. Але ця дівчина була іншою. Він помітив її випадково. Спершу Дмитро просто дивився у вікно автомобіля, чекаючи завершення телефонної розмови. Потім побачив, як Ірина зупинилася біля вітрини.

Він припустив, що вона збирається зайти до магазину, але вона не зайшла. Вона довго дивилася на сукню, потім на цінник і тихо всміхнулася. У її виразі не було ані заздрості, ані роздратування. Лише щире захоплення й легкий смуток. Дмитро чомусь продовжував дивитися.

Він помітив її просте пальто, старі чоботи та невелику сумку, яку вона міцно тримала в руці. Але найбільше його зацікавило те, як швидко вона відмовилася від своєї мрії. Ніби навіть мріяти їй було не можна.

Ірина нарешті пішла. Дмитро ще кілька секунд дивився їй услід.

— Хто вона? — запитав він.

Водій обернувся.

— Перепрошую?

— Дівчина, яка щойно стояла біля вітрини.

Водій подивився в бік Ірини, що віддалялася.

— Не знаю, пане Мельнику.

Дмитро знову глянув на вулицю. Дівчина вже майже зникла серед перехожих.

— Дізнайся.

Водій здивовано підвів брови, але нічого не запитав. Дмитро відвернувся до вікна. Він і сам не міг пояснити, чому йому раптом стало цікаво, хто ця незнайомка. Можливо, тому, що вона нічого в нього не просила. Можливо, тому, що вона навіть не підозрювала, що за нею спостерігають.

А може, тому, що вперше за довгий час Дмитро побачив людину, яка дивилася на дорогу річ не як на символ багатства, а як на маленьку нездійсненну мрію. І чомусь йому захотілося дізнатися, чому ця дівчина звикла відмовлятися від усього, чого їй справді хотілося.

Наступного дня Ірина прокинулася раніше за будильник. За вікном лише починало світати, а в кімнаті було прохолодно. Вона кілька секунд лежала нерухомо, дивлячись у стелю, перш ніж згадала про вчорашній вечір. Про сукню. Ірина заплющила очі й відразу всміхнулася сама собі…